Чвара королів - Джордж Мартін

Брязкання заліза примусило його нашорошити вуха. Брат теж почув, і вони удвох затрусили підліском на звук. Перестрибнувши через тиху воду біля підніжжя білого старигана, він вловив запах чужинця — запах людини з добрячим домішком шкіри, землі та заліза.

Прибульці встигли на кілька сажнів заглибитися до гаю, перш ніж він на них наскочив. То були самиця і молоденький самець; обидва не відчували жодного сліду страху, навіть коли він вишкірився на кутні. Брат його низько загарчав з горла, та вони тікати й не думали.

— Осьде вони, — мовила самиця. «Мейра» — прошепотіло щось усередині, якась тінь хлопчика, що загубився у вовчому сні. — Ти знав, які вони великі?

— А будуть ще більші, як виростуть, — відповів молодий самець, спостерігаючи за вовками великими, зеленими, геть позбавленими страху очима. — Чорний повниться страхами та гнівом, але сірий — дуже сильний… сильніший, ніж сам гадає… ти його відчуваєш, сестро?

— Ні, — відказала вона, зсуваючи руку на руків’я довгого брунатного ножа в себе на поясі. — Ходив би ти обережніше, Йоджене.

— Він мене не зачепить. День моєї смерті ще не настав.

Самець закрокував до них, не лякаючись, потягнувся до його писку і торкнувся пальцями так легко, як літній вітерець. Але від того доторку гай раптом розвіявся, сама земля обернулася на дим під ногами, вивернулася і полинула геть зі сміхом, а він крутився і падав, падав, падав…

Кетлін II

Ночуючи посеред хвиль степової трави, Кетлін бачила сни про те, що Бран знову цілий і здоровий, Ар’я та Санса тримаються за руки, а Рікон — ще немовля коло її грудей. Робб без корони грався дерев’яним мечем, а коли вони всі поснули, вона знайшла у своєму ліжку всміхненого Неда.

Який солодкий сон… солодкий, та надто швидкоплинний. Жорстокий світанок зарізав його, наче кинджал світла. Вона прокинулася самотня, втомлена, у розпуці. Втомлена дорогою, втомлена болем, втомлена обов’язком. «Плакати хочу» — подумала вона. — «Хочу, щоб мене втішили. Я так втомилася бути сильною. Хочу стати звичайною собі полохливою дурепою, хоч на якусь днину… хоч на годину.»

Ззовні намету заворушилися вояки почту. Вона почула іржання коней, Шад жалівся на затерплу спину, пан Вендел вимагав свого лука. Кетлін не хотіла нікого з них чути й бачити. То були добрі вояки, вірні й відважні, та усі вони набридли їй гірше нікуди. Вона прагнула побачити своїх дітей. Одного дня, пообіцяла вона собі у ліжку, одного дня вона дозволить собі хоч якусь слабкість.

Але не сьогодні. Ще не сьогодні.

Пальці здавалися ще незграбнішими, ніж зазвичай, поки вона вдягалася. Мабуть, треба бути вдячною, що руки взагалі здатні щось робити. Адже той кинджал був з валірійського булату, а валірійський булат кусає глибоко й вірно. Одного погляду на рубці досить, щоб усе згадати.

Ззовні Шад помішував у казані вівсяний куліш, а пан Вендел Мандерлі тим часом напинав тятиву на лук.

— Мосьпані, — мовив він, коли Кетлін з’явилася з намету, — в цій траві є птахи. Чи не бажаєте на сніданок смаженої куріпочки?

— Мені досить буде й хліба з кашею. Так само, як усім. Попереду ще безліч верст шляху, пане Венделе.

— Воля ваша, мосьпані. — Кругле, мов місяць, обличчя лицаря затьмарилося, кінчики великих моржових вусів смикнулися з незадоволення. — Як то кажуть, не пропадуть наші на хлібі й каші.

Кетлін рідко бачила товщих за нього чоловіків, та хоч як лицар шанував добрий стіл, честь і обов’язок він шанував більше.

— Знайшов трохи кропиви, наколотив узвару, — оголосив Шад. — Чи не вип’ють кухлика й наша ясна пані?

— Так, з великою дякою.

Вона поколихала кухля з узваром у порізаних долонях і дмухнула, щоб остудити. Шад був один з дружинників Зимосічі. Робб надіслав двадцятеро кращих бійців, щоб доправили її безпечно до Ренлі, а заразом і п’ятьох вельможних паничів, чиї гучні імена та родоводи мали додати ваги й честі її посольству. Просуваючись на південь, вони трималися якнайдалі від містечок та острогів, бо неодноразово бачили вояків у броні, а на сході помічали дими. Втім, зачепити їх ніхто не наважився: загін був заслабкий, аби комусь загрожувати, але надто численний, щоб стати легкою здобиччю. Перетнувши Чорноводу, вони лишили найгірше позаду. Останні чотири дні навколо не виднілося жодних ознак війни.

Кетлін ніколи не хотіла цього посольства. Вона так і казала Роббові у Водоплині.

— Коли я бачила Ренлі востаннє, він був хлопчиком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Надішли когось іншого, а моє місце — тут, поряд з батьком, на той час, який йому відпущено.

Але син подивився на неї невдоволено.

— А нікого іншого немає. Сам я поїхати не можу. Ваш батько надто хворий. Чорноструг — мої очі та вуха, втратити його я не смію. Ваш брат потрібен, щоб утримати Водоплин, коли ми виступимо…

— Виступите? — Ніхто не сказав їй жодного слова про якийсь виступ.

— Не можу ж я сидіти у Водоплині вічно і чекати на раптовий мир. Від цього люди думають, що я боюся знову вийти в поле. Коли немає битви, вояки починають мріяти про рідні домівки та лани, так казали мені пан батько. Навіть мої північани починають непокоїтися.

«Мої північани, кажеш» — подумала вона. — «А він навіть розмовляє тепер, як король.»

— Занепокоєння ще нікого не загнало до могили, а от поспіх — інша справа. Ми посіяли зерна, хай тепер зійдуть.

Робб уперто затрусив головою.

— Ми кинули кілька зерняток на вітер, ото й усе. Якби ваша сестра Ліза вийшла нам на поміч, ми б уже про те знали. Скільки птахів ми надіслали до Соколиного Гнізда? Чотирьох? Я теж хочу миру, та навіщо Ланістерам хоч щось мені давати, коли я тут сиджу, як курка на сідалі, а військо навколо мене тане так швидко, як літній сніг?

— То ти ладен танцювати під сопілку князя Тайвина, аби тільки не видатися боягузом? — дорікнула вона у відповідь. — Він сам хоче, щоб ти виступив на Гаренгол! Спитай дядька Бріндена, якщо не…

— Я нічого не казав про Гаренгол, — заперечив Робб. — То ви поїдете до Ренлі, чи мені посилати Великоджона?

Від цього спогаду в неї