Чвара королів - Джордж Мартін

— Старк! — гукали вони й підводилися на ноги, коли Бран трусив мимо. — Зимосіч! Зимосіч!

Він був уже досить дорослий, щоб розуміти: насправді кричать не йому, а врожаєві, Роббові з його перемогами, панові батьку та панові діду, а ще усім Старкам, що жили й правили за вісім тисяч років. Та все ж душа його наповнилася гордістю. Поки він їхав крізь трапезну, то навіть забув про своє каліцтво; але щойно досяг помосту, як на очах у кожної людини в палаті Оша та Ходор виплутали його з ременів та пряжок, підняли зі спини Танцівниці й перенесли до високого панівного престолу його пращурів.

Ошую від Брана сидів пан Родрік, а поруч із ним — його донька Бета. Рікон сидів одесну; він так заріс кудлатим брунатно-рудим волоссям, що воно спадало аж на горностаєвий комір його кунтушика. Він не давав нікому підрізати собі волосся, відколи поїхала паніматка. Останню дівчину-покоївку малий за її труди просто покусав.

— Я теж хотів в’їхати верхи, — казав він, поки Ходор виводив Танцівницю. — Я кращий вершник, ніж ти.

— Авжеж ні! Замовкни, — відповів Бран братові.

Пан Родрік загарчав, вимагаючи тиші. Бран підвищив голос, привітав усіх від імені свого брата, Короля-на-Півночі, припросив усіх подякувати богам старим і новим за перемоги Робба та щедрий врожай.

— Хай нам сотню ще таких бачити судиться! — закінчив він промову, підіймаючи срібний батьків келих.

— Врожаям — родиться, товариству — здоровиться!

Разом зсунулися з брязкотом глиняні та цинові кухлі, схоплені залізними кільцями роги для пиття. Бранове вино було присмачене медом, пахкотіло корицею та гвоздикою, але виявилося занадто міцним, як на його звичку. Бран відчув, як гарячі тремтливі пальці поповзли грудьми від першого ж ковтка. Доки він відставив келиха вбік, у голові вже паморочилося.

— Ти все добре зробив, Бране, — мовив до нього пан Родрік. — Князь Едард пишався б тобою.

Далі за столом маестер Лювин кивнув на знак згоди, а тим часом стольники почали розносити страви.

Так багато різноманітного харчу Бран досі не бачив. Одну за іншою вносили стільки страв, що він не подолав би більше за ложку чи шматочок кожної. Величезні окости зубрів, спечені з цибулею; пироги з олениною, напхані морквою, шинкою та грибами; баранячі січеники з медово-гвоздичною підливкою; соковиті качки, перчений вепр, гуски, рожна голубів та каплунів, ячмінний крупник з яловичиною, холодні плодові узвари… Князь Виман привіз зі своєї Білої Гавані двадцять барил риби та всякого морського харчу, перекладеного сіллю та водоростями: білорибиці та морських равликів, крабів та мідій, вустриць, тріски, оселедців, лососів, морських раків та міног. До страв подавали чорний хліб, медовики, вівсяне печиво. З городини до столу наготували ріпу, горох, буряки, квасолю, кабачки, велетенську червону цибулю. На солодке їли печені яблука, ягідні мандрики, груші в узварі з міцної оковитої. На кожному столі, вище та нижче солі, поставили кружала білого сиру; туди-сюди столами ходили глеки гарячого пряного вина та холодного осіннього пива.

Музики князя Вимана грали гучно та завзято, але їхні скрипки, ріжки та цимбали скоро потонули у припливі балачок та сміху, брязкоті кухлів та мисок, гарчанні хортів, що сварилися за недоїдки зі столу. Співець заспівав гарних пісень: «Сталеві списи», «Палають кораблі», «Ведмедя й красну дівку», та слухав їх, здавалося, один лише Ходор, який стояв позаду музики з козою і весело тупцював на місці.

Галас перетворився на суцільне гуркотливе ревище, на густу суміш всякого голосу, від якої паморочилося в голові. Пан Родрік балакав з маестром Лювином над кучерявою Бетиною голівкою, а Рікон задоволено верещав на обох Вальдерів. Бран загалом не хотів пускати Фреїв за високий стіл, та маестер нагадав йому, що скоро вони зродичаються. Адже Робб мусить одружитися з однією з їхніх тіток, а Ар’я — вийти заміж за одного з їхніх дядьків.

— Та нізащо, — відказав Бран, — хто інший, тільки не Ар’я.

Але маестер Лювин був невмолимий, і тепер обидва Вальдери Фреї сиділи коло Рікона.

Стольники несли кожну страву спершу до Брана — відкраяти панську частку. Але допоки подали качок, він вже так напхався, що більше і шматочка ковтнути не міг. Опісля він тільки кивав головою на кожну нову страву і відсилав її помахом руки. Якщо страва пахкотіла чи виглядала особливо звабливо, він надсилав її до одного з вельможних панів на помості на знак дружби та прихильності, як йому звелів маестер Лювин. Бран послав лосося бідолашній сумній пані Роголіс, шмат вепра — хвалькуватим Умберам, таріль гуски з ягодами — Клеєві Кервину, велетенського омара — конюшому Йозефу, який хоч не належав ані до вельмож, ані до гостей, але ж вивчив Танцівницю, щоб Бран міг їздити верхи. Потім Бран надіслав солодощів Ходорові та Старій Мамці просто тому, що любив їх. Пан Родрік нагадав йому послати щось вихованцям Зимосічі, його майже зведеним братам, і Бран послав Малому Вальдерові варених буряків, а Великому — ріпи з маслом.

На лавах коло нижніх столів зимосіцький люд мішався з простолюдом призамкового зимівнику, знайомцями з найближчих городців та супроводом шляхетних гостей. Якісь обличчя Бран ніколи не бачив, інші знав незгірш власного, та зараз усі здавалися йому чужинцями. Він дивився на них наче здалеку, мовби сидів коло вікна своєї опочивальні, визирав на двір унизу і бачив усе, але ні в чому не брав участі.

Оша рухалася поміж столів, наливаючи пиво. Один з людей Леобальда Толгарта пірнув їй рукою під спідницю, а вона у відповідь побила йому глек на голові під загальний скажений регіт. Але коли Мікен просунув руку в пазуху якійсь жінці, та ніскілечки не заперечила. Бран подивився, як Фарлен примушує свою руду суку випрошувати кістки, і посміхнувся, побачивши, як Стара Мамка щипає кірку гарячого пирога зморшкуватими пальцями. На помості князь Виман напав на паруючу таріль з міногами так, наче врізався у вороже військо. Він був такий тлустий, що пан Родрік наказав збудувати для нього особливе широке крісло. Та він охоче, легко і гучно сміявся, і Бран вирішив, що князь йому подобається. Бідна змарніла пані Роголіс сиділа поруч із закам’янілим обличчям і байдуже колупала страву в себе на тарелі. На протилежному кінці високого столу Готер з Морзом змагалися, хто кого