Чвара королів - Джордж Мартін

«Надто спекотно тут, багато гармидеру, і всі скоро повпиваються.» Бранові свербіло під біло-сірою вовною; він гаряче бажав опинитися деінде. «От у божегаї зараз прохолодно. Від гарячих ставків здіймається пара, шурхотить червоне листя оберіг-дерева. Гай багатший на пахощі, ніж ця трапезна, а невдовзі вийде місяць, і мій брат співатиме йому.»

— Бране? — запитав пан Родрік. — Ти нічого не їси.

Бранове марення виявилося таким яскравим, що на якусь мить він не міг зрозуміти, де насправді знаходиться.

— Попоїм пізніше, — відповів він. — Зараз живіт трохи не лусне.

Білі цупкі баки старого лицаря рожевіли від вина.

— Ти добре впорався, Бране. І тут, і коли приймав панство. Маю певність, колись із тебе вийде справний можновладець.

«А я хочу бути лицарем.» Бран ковтнув ще вина з медом та прянощами з батькового келиха, вдячний, що має за що вхопитися. На боці келиха була вирізана дуже схожа на справжню вишкірена голова лютововка. Він відчув, як срібний писок притискається до долоні, й згадав останній раз, коли з цього келиха пив його вельможний панотець.

То був вечір вітального бенкету в день приїзду короля Роберта з двором до Зимосічі. Тоді навколо ще стояло літо. Батьки сиділи на помості разом з Робертом, королевою та її братами. Був там і дядько Бенджен, увесь вбраний у чорне. Бран з братами та сестрами сидів поруч з дітьми короля: Джофрі, Томеном та принцесою Мирцелою. Остання всенький бенкет просиділа, витріщаючись на Робба у німому захваті. Ар’я робила смішні мармизи до Брана через стіл, коли ніхто не дивився. Санса захоплено слухала королівського співця з високою арфою, що виводив якоїсь пісні про лицарство. А Рікон весь час питав, чому з ними немає Джона.

— Бо він байстрюк, — зрештою мусив прошепотіти до малого Бран.

А зараз нікого з них вже немає, наче якийсь жорстокий бог простяг величезну каральну правицю і забрав їх усіх: дівчат до полону, Джона на Стіну, Робба та пані матінку на війну, короля Роберта і пана батька до могили, а разом з ними, може, і дядька Бенджена…

Навіть унизу, на лавах за столами, сиділо багато нових людей. Джорі загинув, а з ним Товстун Том і Портер, Алин та Десмонд, колишній конюший Гулен та його син Гарвін… усі, хто поїхав на південь з батьком, навіть септа Мордана та Вайон Пул. Решта рушила під проводом Робба на війну і скоро теж могла загинути. Йому до смаку були Стріха, Рябий Тим, Скитрик та інші, але він скучив за старими друзями.

Він роздивився радісні й сумні обличчя людей, що сиділи по лавах, і спитав себе, кого тут не буде наступного року, а тоді й ще наступного. Він би плакав по них, та не міг. Адже він — Старк на Зимосічі, син свого батька, спадкоємець свого брата, майже дорослий чоловік.

Раптом у тому кінці палати прочинилися двері, від пориву холодного повітря смолоскипи на мить спалахнули яскравіше. Пивотряс завів на бенкет двох нових гостей.

— Панна Мейра з дому Троск! — заревів огрядний стражник гучніше від гармидеру всередині трапезної. — Брат її, Йоджен, з дідицтва у Сіроводці!

Люди підняли очі від кухлів та мисок, щоб роздивитися нових прибульців. Бран почув, як Малий Вальдер стиха буркнув Великому Вальдерові, що сидів поряд:

— Жабоїди.

На ноги звівся пан Родрік.

— Ласкаво просимо вас, друзі, поділити з нами втіхи та щедроти цього врожаю.

Стольні слуги забігали, щоб видовжити стіл на почесному помості, притягли кобильниці, дошки та стільці.

— Хто це такі? — запитав Рікон.

— Багнюки, — з відразою кинув Малий Вальдер. — Злодії та боягузи. Мають зелені зуби, бо жеруть жаб.

Маестер Лювин схилився коло Бранового місця і зашепотів проти вуха пораду.

— Ти мусиш ґречно привітати цих людей. Я й не гадав, що вони до нас з’являться, але ж… ти знаєш, хто це такі?

Бран кивнув.

— То болотники. З плавнів на Перешийку.

— Горолан Троск був найліпшим другом вашому батькові, — мовив пан Родрік. — А це, напевне, його діти.

Поки прибульці крокували довгою палатою, Бран роздивився, що один з них — дівчина, хоча з одягу ніколи б не сказав. На ній були штани з ягнячої шкіри, м’які й витерті довгим ужитком, та камізелька без рукавів з нашитою на неї спижевою лускою. Мало не Роббового віку, вона лишилася худорлявою та тонкою, як хлопчик, з брунатним волоссям у вузлі на потилиці та лише легким натяком на жіночі груди. На одному стрункому стегні в неї висіла плетена сітка, на іншому — довгий спижевий ніж; під пахвою вона несла старий глухий шолом з плямами іржі. До спини вона припнула сандолю для биття жаб та круглого шкіряного щита.

Брат її був на кілька років молодший і зброї при собі не мав. Усе його вбрання було зелене, аж до шкіряних чобітків на ногах. Коли він наблизився, Бран побачив, що той навіть очі має кольору зеленого моху, проте зуби — такі самі білі, як в інших. Обидва Троски будовою тіла були легкі та стрункі, мов клинки, і заледве вищі від Брана. Перед помостом вони стали на коліно.

— Ясновельможні панове Старки, — мовила дівчина. — Незліченні століття й тисячоліття минули від тієї пори, коли люди нашого роду вперше присягнули Королю-на-Півночі. Наш панотець надіслав нас, щоб знову повторити слова присяги від усього нашого люду.

«Вона ж дивиться на мене» — раптом зрозумів Бран. — «Треба щось відповісти.»

— Мій брат Робб веде війну на півдні, — мовив він, — але ви можете проказати слова мені, якщо ваша ласка.

— Зимосічі ми приносимо вірну службу Сіроводця, — мовили вони разом. — Вогнища домівок, душі людей, врожаї ланів ми віддаємо вам, ласкавий наш пане. Мечі, списи та стріли в наших руках чекають на ваші накази. Даруйте милосердя нашим слабким, поміч нашим знедоленим, правий суд усім та кожному, і ніхто з нас не зречеться вас довіку.

— Присягаюся в тому землею та водою, — мовив хлопець у зеленому.

— Присягаюся в тому спижем та залізом, — додала його сестра.

— Присягаємося в тому льодом та вогнем, — скінчили вони разом.

Бран пошукав якихось слів. Чи мусить він теж у чомусь присягатися? Таких клятв, як їхня, він ніколи не чув, і його про таке не навчали.