Чвара королів - Джордж Мартін
Блакитний лицар так-сяк зіп’явся на ноги і змахнув кинджалом у бік Ренлі Баратеона — переможець вітав свого короля. У поле ринули зброєносці, щоб допомогти переможеному підвестися. Коли з нього зняли шолом, Кетлін аж здригнулася, побачивши, який він молодий — хіба на два роки старший за Робба. Може, він і був такий вродливий, як його сестра, та зараз розсічена губа, вирячені очі й струмок крові крізь сплутане волосся заважали сказати напевне.
— Підійдіть-но! — закликав король Ренлі до переможця.
Той зашкутильгав до помосту. Зблизька сяючий блакитний обладунок не здавався таким вже пишним: його вкривали довгі зарубки від мечів, ум’ятини від келепів та буздуганів, полива на панцирі та шоломі відвалилася шматками, корзно висіло пошматованою ганчіркою. Судячи з ходи, людина всередині обладунку потерпала не менше. Кілька голосів привітали лицаря вигуками «Тарф!», іще кілька, на подив Кетлін, чомусь крикнули «Краля!», та більшість люду зберегла мовчанку. Блакитний лицар став на коліно перед королем.
— …милість, — мовив він придушеним під глухим побитим шоломом голосом.
— Ваш батько ніскільки не перебільшував, коли хвалив вашу вправність у бою, — рознісся полем голос Ренлі. — Бачив я раз чи два, щоб пана Лораса збивали з сідла… та ще ніколи у такий спосіб.
— Негідний спосіб! — пожалівся поблизу п’яний лучник з нашитою на кубраку тирелівською трояндою. — То підла витівка — отак стягти хлопця на землю!
Натовп почав потроху рідшати.
— Пане Колене, — звернулася Кетлін до свого провідника, — хто цей чоловік, і чому його так зневажають?
Пан Колен скривився.
— Бо то не чоловік, мосьпані. То Брієнна Тарфійська, дочка князя Селвина Вечерниці.
— Дочка?! — з жахом у голосі перепитала Кетлін.
— Її тут кличуть Брієнна-Краля… та ніколи в обличчя, якщо не хочуть, щоб їх припросили захистити свої слова ціною власного життя.
Кетлін почула, як король Ренлі оголосив панну Брієнну з Тарфу переможницею великого бугурту в Лихомості, що остання лишилася верхи з-поміж ста шістнадцяти лицарів.
— Перемогою ви заслужили право прохати мене про все, чого забажаєте. Якщо тільки це в моїй владі, ваше бажання буде виконане.
— Ваша милосте, — відповіла Брієнна, — я благаю честі зайняти місце серед вашої Веселкової Гвардії. Я бажаю стати однією з ваших семи стражів, принести своє життя на службу вашому, всюди йти за вами, їхати в битві пліч-о-пліч і берегти від усякого лиха та напасті.
— Бути по тому! — відповів король. — Підведіться та зніміть шолома.
Вона зробила, як наказали. Коли її глухий шолом було знято з голови, Кетлін зрозуміла слова пана Колена.
То це її, виходить, кликали Кралею… вельми жорстокий жарт. Волосся під шоломом нагадувало стріху брудної соломи, а обличчя… Брієнна мала великі, дуже сині очі — очі молодої, довірливої, незлобивої дівчини, але ж решта її рис… всі вони були завеликі й грубі, криві зуби виступали наперед з надто широкого рота — такого повногубого, що він здавався напухлим. Щоки та лоба вкривало ластовиння, ніс неодноразово ламали. Серце Кетлін заповнила жалість. Чи буває на світі нещасніша істота, ніж неоковирна на вроду жінка?
І все ж, коли Ренлі відірвав з плечей її подерту накидку і натомість пристебнув веселкове корзно, Брієнна Тарфійська аніскільки не виглядала нещасливою. Обличчя осяяла посмішка, голос пролунав сильно й гордовито:
— Моє життя належить вам, ваша милосте. Від сього дня я є щит вашої оборони, в чому присягаюся старими богами й новими.
Моторошно було дивитися, як вона споглядає короля: згори вниз, бо на зріст переважала його на добру долоню, хоч і сам Ренлі ростом майже не поступався покійному братові.
— Ваша милосте! — Пан Колен із Зеленоставів зістрибнув з коня, щоб підійти до помосту. — Прошу ласки!
Він став на коліно.
— Маю честь привести перед ваші очі пані Кетлін Старк, прислану посольством від її сина Робба, князя і господаря на Зимосічі.
— Господаря на Зимосічі та Короля-на-Півночі, пане мій, — виправила його Кетлін, а тоді злізла з коня і стала поруч з паном Коленом.
Король Ренлі дуже здивувався.
— Пані Кетлін? Яка радість для нас. — І обернувся до молодої королеви. — Люба моя Маргеріє, перед вами пані Кетлін Старк із Зимосічі.
— Ми раді вітати вас в себе, пані Старк, — м’яко та чемно вимовила дівчина. — Я шкодую про вашу втрату.
— Дякую за добрість, — відказала Кетлін.
— Присягаюся вам, пані, я примушу Ланістерів відповісти за вбивство вашого чоловіка, — оголосив король. — Коли я ввійду до Король-Берега, то надішлю вам голову Серсеї.
«Та чи поверне це мені Неда?» — спитала вона себе, а вголос мовила:
— Мені досить буде знати, що правосуд вчинено, добрий пане.
— Ваша милість! — різко виправила Брієнна Блакитна. — Вітаючи короля, належить ставати на коліно.
— Відстань від князя до короля не така вже й довга, панно, — мовила Кетлін. — Князь Ренлі вдягнув корону, мій син також. Якщо бажаєте, ми можемо постояти тут у грязюці та посперечатися про належні один одному титули й почесті. Але мені гадалося, що ми маємо важливіші справи для обговорення.
Дехто з панства Ренлі почав щось галасувати, але король тільки засміявся.
— Добре сказано, ласкава пані. Милостями будемо мірятися, як виграємо цю війну. А поки скажіть мені, коли ваш син збирається виступити на Гаренгол?
Не дізнавшись спершу, ким вважати цього короля: другом чи ворогом, Кетлін не мала наміру виказувати йому ані дещиці Роббових військових задумів.
— Я не сиджу в військовій раді мого сина, пане.
— Аби ж лишив мені кілька Ланістерів, а на інше я не жалітимуся. Що він зробив з Крулерізом?
— Хайме Ланістер утримується як бранець у Водоплині.
— Він досі живий? — Князя
