Усі царства іншого світу - Лариса Лешкевич

Дотик його голого тіла викликав напад нудоти.

Король з почуттям облизував її груди і захоплено сопучи, пощипував стегно, підбираючись все ближче до паху. Цього Веда терпіти вже не могла. Час! Вона створила в долоні вогонь, наповнила їм шпильку, звільнила вістря, і щосили встромила його королю в скроню, пославши згубний, як стріла, намір: застигни, стань як лід від болю!

Розраховувала викликати тимчасовий шок, щоб вистачило часу втекти через вікно до Нелемотуллафа, але трапилося те, чого вона зовсім не очікувала: король судомно смикнувся кілька разів і, не видавши жодного звуку, справді завмер наче крижана глиба.

Веда гидливо зіштовхнула його з себе. Обличчя короля було білим, а очі розплющеними, заскленілими, зовсім невидячими. Але розмірковувати над тим, живий він чи мертвий, Веда не збиралася. Не збиралася і залишати свою секретну та надійну зброю в його голові. Вона з огидою висмикнула шпильку.

Король не ворухнувся, тільки тонка цівка крові потекла з продірявленого скроні. Ні, не мертвий, скоріше паралізований… Але чи надовго!

Веда зіскочила з ліжка і кинулася до вікна. Вона задихалася, її бив озноб від радості, що все вийшло, і від жаху, що щось таки перешкодить. Виглянула назовні, гарячково шарячи поглядом у темряві двору.

–  Я тут. Стрибай, спіймаю! – долинув знизу тихий голос.

Веда схопила одяг, без страху сиганула у вікно і опинилась у сильних руках Нелемотуллафа.

– Що це? Він… – запитав Нелемотуллаф, злякано дивлячись на її голе тіло, що біліло в темряві.

– Ні, не встиг! Я його вирубала магією, але не знаю, чи надовго! – відповіла Веда, поспішно натягуючи футболку і  раптом схаменулась: – Взуття забула!

– Облиш! – Нелемотуллаф потяг її за кут замку. – Варти немає, я приспав їхню пильність чарами, які вони не розпізнали. Потрібно забиратися, поки хтось не прийшов до тями.

– Хіба ми не полетимо?

– Звідси не можна. Тільки пішки.

– До виходу? До цієї... хисткої грані?

– Ні, не зараз. Я знаю, що робити… А поки що мовчи та йди за мною.

– Зачекай-но хвилинку… я одягнусь…

– Швидше!

Веда швидко, наскільки могла, натягла джинси, накинула куртку і засунула в кишеню шпильку. Хоч за цей подарунок Гнатові велика подяка! Вже вдруге шпилька її рятує!

Ховаючись у вугільній тіні замкових стін, вони минули широке подвір'я і вислизнули в невеликий садок. 

Веда вже встигла поранити об якийсь камінь босі ступні, але не скаржилася, лише міцніше зчепила зуби, прямуючи  за високою фігурою Тула.

Далі починався крутий спуск до скель. Нелемотуллаф, звичний до подібних круч, навіть не зменшив темп, а ось Веді доводилося туго. Гострі камені жорстко впивалися в її, і без того пораненні ступні.

– Я всі ноги збила, у мене кров… – не витримала вона. – Вони нас по кривавих слідах знайдуть!

Він трохи сповільнився, озирнувся через плече.

– Я вже подумав про це, не хвилюйся... Потерпи ще трохи, – голос його був тихим і ніжним, – Зараз я не можу взяти тебе на руки... і драконом обернутися не можу, бо тоді нас миттю  виявлять.

– Добре! – відповіла Веда, борючись із бажанням заплакати. – Але постривай хоч мить, я дух переведу!

– Збери усі сили, люба, благаю тебе!

– Добре! – повторила Веда, щосили стискуючи зуби.

Вона розуміла: Тул правий, тепер не час вередувати і лити сльози! Раптом король уже прийшов до тями, і погоня десь близько!

Скільки йшли, не визначити. Розсипи дрібних каменів у траві продовжували терзати її. Ноги замерзли, заніміли від ран, але Веда терпіла, не скаржилася.

 – Сюди! – сказав Нелемотуллаф.

У вузькому темному проході, що вів вглиб скелі, доводилося рухатися навмання.

– Я зараз впаду… – чи то сказала, чи простогнала Веда. 

У неї запліталися ноги, страшно билося серце, паморочилося в голові.

– Треба спуститися трохи нижче. Обіпрись… – сказав він, дбайливо підтримуючи її під руку. – Потім усі твої рани вилікуємо.

Чуття підказувало Веді куди вони йдуть – у таємний притулок Нелемотуллафа,

– Довго ще?

– Ні, скоро!

Вона рухалася з останніх сил, але врешті  ноги підкосилися, перестали її слухатися.

– Не можу більше…

Нелемотуллаф мовчки підхопив її на руки і швидко пішов уперед, у темряву.

Ноги горіли вогнем, у них наче голками хтось тицяв. Веда тремтіла і плакала, уткнувшись у плече Нелемотуллафа і міцно обхопивши його руками за шию.

– Ти витратила надто багато сили, а поповнити її немає звідки, — сказав він. – Не можна так бездумно поводитись з магією.

Веда ледь не ляпнула, що і Х'ярго попереджав її про те саме, але вчасно прикусила язика.

– Я не розумію… – схлипнула вона.

– Ти використовуєш магію на сильних емоціях, а це – неминуче перегорання. Навіть якщо люто когось ненавидиш, то слід бити з ясним розумом і холодною кров'ю.