Бот - Максим Іванович Кідрук

Тимур заціпенів, немов влитий у бетон. Сумніви пропікали його наскрізь. На відміну від агресивної Бекки, Тіана виглядала жалюгідно: змучена, розбита, зламана. Від неї віяло розпачем. Безумом. Аж ніяк не небезпекою. Та чи можна цьому вірити?

— Тіано, просто присядь на крісло, — нерівним голосом повторив Тимур.

Алан, Оскар і Лаура обернули голови — з-попід випнутих ліктів злякано спостерігали за українцем та бразилійкою. Тільки Ґотто слухняно впирався носом у стіну.

— Дайте мені спокій, душогуби, — просичала Тіана, конвульсивно змахнула руками, подалась уперед і…

Наступні кілька секунд Тимур не дихав. Хлопець бачив, як жінка, нахиляючись, падає і простягує до нього руки. Погляд закарбував сині вени на пігментованій шкірі, вирячені й заплакані очі, скривлений рот. У вухах задзвеніло від внутрішнього тиску. Ще мить — і вона дотягнеться, вона схопить його.

Вигук «Стріляй!» долинув звідкись здалеку. Немовби його та Ріно розділяла гірська ущелина.

Тимур не думав. У нього був час, але він не хотів приймати рішення. Мозок у таких ситуаціях надає перевагу спонтанним діям. Заплющивши очі, хлопець натис на спусковий гачок.

Ляснув сухий постріл. Хтось із чоловіків біля стіни тихо скрикнув. Майже беззвучно тіло Тіани розпласталося на підлозі за півметра від програміста. І тільки тоді Тимур розкрив рота і, голосно кавкнувши, хапнув повітря.

Опускаючи пістолет, він дивився на тіло бразилійки, з-під якого, немов щупальця, розповзались струмки крові. За мить до того, як усвідомити, що тільки-но розстріляв другу жінку за ніч, Тимур почув, як поміж ударами серця почав проступати зловтішний внутрішній голос. «Вона спіткнулась, просто оступилася, — здавалося, сам диявол шавкотів у хлопця в голові, — а ти вбив її… ти застрелив невинну жінку».

— Тепер ти, жабоїдко, — виплюнув Ріно, повівши стволом у напрямку Лаури.

Психіатр рвучко повернула голову в інший бік і глянула на амбала.

— Не треба, — ледве ворушачи землистими губами, стала благати.

Тимур не рухався. Не ворушився взагалі, втупившись на тіло мертвої бразилійки. Він наче впав у кататонію.[107]

— Та що з вами таке?! Ріно! Тимуре! — не витримавши, викрикнув Алан Ґрінлон.

— Стули пащу!!! — осатанів Ріно.

Задерши дуло рушниці, Хедхантер пальнув у стелю.

Згори посипались білі уламки підвісної стелі. Закривши вуха, Лаура осіла. Штаєрман, прикусивши губу, стримував схлипування. Зсередини по холошах його джинсів розповзались дві вологі плями. Чилієць обмочився.

— Відійди від стіни! — скомандував ґевал Лаурі.

Гучніший постріл з дробовика вивів Тимура із заціпеніння. Українець звів голову.

— Не стріляйте, я прошу, — трусячись, белькотіла Дюпре.

— Сядь у крісло! — несподівано голосно гаркнув Тимур. Йому хотілося репетувати на все горло, тільки б заглушити той гадючий голос у голові: «Вона не кидалась на тебе… вона спіткнулася… а ти вистрелив… вистрелив… вистрелив!»

Ріно не без подиву покосився на українця.

— Тимуре, послухай, — Лаура розвела руки, показуючи, що не збирається робити двозначних рухів; її погляд метався між українцем та південноафриканцем, — ви не можете вбити мене. Я зрозуміла, як можна здолати ботів. Я знайшла їхнє слабке місце. Ви чуєте мене? Я знаю…

— Вона заговорює тобі зуби, — похмуро кинув здоровань.

Українець пильно дивився на дівчину понад «Береттою».

— Ви ж знаєте, що тепер вони не відпустять нас. Боти нікого не випустять з пустелі. Точніше, не боти, а та потвора, психоістота. Потрібно знищити її, і тільки я знаю, як це зробити, — Лаура задихалась. — Ви не посмієте прикінчити мене. Застреливши мене, ви підпишете смертний вирок собі!

— Убий її! — у Ріно не витримували нерви. — Вона херню плеще!

— Ріно, не кричи, — з виразними металевими нотками в голосі відізвався Тимур. Як це не дивно, смерть Тіани трохи прояснила йому голову. — Я сам розберусь. Краще слідкуй за рештою… Лауро, смертний вирок ми підписали, коли поставили підписи під контрактом з «NGF». Ніхто не збирається тебе вбивати. Підійди і присядь на це трикляте крісло.

Лаура покірливо переступила через Тіану і опустилась на «крісло покути». Програміст підсунувся впритул, натиснувши дулом «Беретти» на пласкі груди француженки.

— Господи, Тимуре, я не хочу помирати, — белькотіла Лаура, плутаючи англійські слова з французькими.

Кількома вмілими рухами Тимур замкнув кайданки. Контрольні лампочки засвітились заспокійливим зеленим кольором. Хлопець попустився і відвів пістолет убік: відтепер Лаура надійно прикута до ніжок і підлокітників.

— Ну що там? — не повертаючись, спитав Ріно.

— Вона готова. Починати?

— Валяй.

Тимур нахилився над пультом і запустив апарат. З роздутого металевого циліндра, що наполовину закривав розкошлану голову дівчини, долинуло тихе гудіння. Лаура лупала з-під «сушарки», мов щойно вилуплене курча з-під шкаралупи. На її розгубленому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки худі ноги дрібно тремтіли.

Пройшло півхвилини.

— Плющить її там, нє? — занепокоївся Хедхантер.

— Нічого, — резюмував Тимур.

— Ма’ть, не працює.

Смикнувши плечима, хлопець наблизив пістолет до внутрішньої поверхні циліндра. Гудіння посилилося, а дуло, видавши лунке «дун-н-н!», приклеїлося до металу.

— Та ніби все окей, — хлопець випростав спину, — здається, вона чиста, Ріно.

— Відпускай, — нехотя процідив Хедхантер.

Тимур вимкнув генератор і, натиснувши кнопки відімкнув кайданки. Лаура гладила майку, не знаючи, що далі робити.

— Вставай, чого розсілась? — торкнувся її плеча програміст.

Все ще не вірячи, що все скінчилося, психіатр підвелась і стала за спиною Тимура.

— Ріно, — спокійним тоном озвався Алан, — я зрозумів, що ви затіяли. Я хочу піти наступним, — американець став обличчям до Ріно: — Я теж чистий, Ріно. Присягаюся. Не стріляй, я робитиму все, що накажеш.

Хедхантер промовистим рухом голови вказав на крісло. Демонстративно втримуючи руки за потилицею, інженер рушив до апарата. Тимур відступив, даючи дорогу і відсуваючи в куток Лауру Дюпре. Ґрінлон умостився на крісло, сам замкнув браслети на ногах та лівій руці, після чого жестом запросив українця закріпити йому правицю. Тимур защебнув останній замок і ввімкнув магнітне поле.

— Як ви дізналися, що хтось із наших запустив у себе агентів? — циліндр розмірено гудів; Алан говорив вільно, без напруження.

— Ніхто не вводив нанороботів навмисно, — Тимур був майже певен, що інженера не інфіковано, а тому (хоч і не мав особливого бажання розмовляти) відповідав на питання: — Боти заразили екіпаж, що віз Ємельянова з Антофагасти.

Ґрінлон звів брови, обмізковуючи інформацію.

— Це багато чого пояснює.

— Це пояснює все. Крім того, сьогодні вночі виявилося, що ця фантастична четвірка встигла заразити ще декого. От нам і довелося влаштувати інспекцію.

— Розумію, — чоловік крутонув лисою головою, пробігши очима всіх, хто знаходився у лабораторії. Відзначив, що не вистачає Ігоря, Кацуро, а також Ральфа