Бот - Максим Іванович Кідрук

одним, тримаючи руки за головами, повільно і не смикаючись, виходимо з будівлі і прямуємо до корпусу «EN-2». Хай хтось тільки спробує повернутися в мій бік, я тут же відстрілюю його дурнувату довбешку. Якщо хтось опустить руку, щоб почухати свою смердючу дупу, я відстрілюю його довбешку. Якщо хтось вийде зі строю, спіткнеться чи спробує побігти, я без вагань гачу заряд шроту прямо в його нахабний тупорилий гарбуз.

— Варваре, як ти смієш? — спалахнув Штаєрман (щоправда, не повертаючи голови). — Я вимагаю пояснень!

— Заткнись!! — заревів Ріно. — Якщо хтось іще раз спробує заговорити без мого, блядь, дозволу, я законопачу йому рота унітазним йоржиком, а потім відстрілю його довбешку! Я схожий на людину, що схильна до жартів?… Я не чую?!

Бразилійка схлипнула. Думки змішались у її голові. Вона не могла второпати, чи це їй сниться, чи відбувається з нею наяву.

— Ні, ти не схожий, Ріно, — тихо відповів Алан.

— Прекрасно, тоді півоберта ліворуч і шуруємо на вулицю. Тимуре, йди попереду. Відчиняй двері і пильнуй, щоб ніхто з цих довбограїв не рвонув навтікача.

Колона посунула до виходу з житлового корпусу. Попереду Лаура Дюпре, за нею Ґотто, Оскар Штаєрман, Тіана Емерсон і в самому кінці Алан Ґрінлон. Тимур, блідий, мов вапном побілений, ледве пересував ноги. Обхопивши «Беретту» правицею, він притискав пістолет до живота. Наче боявся, що, відірвавшись від тіла, той зможе вистрілити самостійно. Час від часу хлопець обертався, зиркав на обличчя француженки, бразилійки, американця, і одним своїм виглядом просив пробачення.

Проходячи повз Тимура, Лаура вилучила момент, коли Хедхантер не дивився в її бік, нахилилась і схвильовано прошепотіла:

— Не розумію, що ви задумали, але я знаю, як покінчити з ботами. Тимуре, я придумала, як їх можна… — наступної миті надривний шепіт урвався, дівчина випросталась і пірнула у прохід.

Тимур зіщулився, думаючи, що Хедхантер спостеріг їхні перемовини і зараз наваляє обом. На лихо чи на добро, Ріно прогледів. Сплинуло секунд п’ять, перш ніж програміст усвідомив, що інстинктивно направляє пістолет на те місце, де щойно стояла Лаура. Рука тряслася. «Заражена чи ні?… — думав він про Лауру. Поранене передпліччя зуділо, серцебиття відчувалося відразу в усьому тілі, навіть у м’язах ніг. — Обманює чи каже правду?…»

Алан Ґрінлон останнім вийшов надвір. Ріно порівнявся з Тимуром:

— Будь пильний, фелла. Коли вони зрозуміють, що ми збираємося робити, то будуть здатні за все. Не ведись на їх витівки.

— А що, як ми помиляємось?

— А що, як вони всі до одного заражені? — парирував Ріно. — Якщо ти відмовишся допомогти, я розстріляю їх усіх прямо тут, під вікнами їдальні. Я не хочу ризикувати, фелла. Я надто люблю це життя.

— Добре… Гаразд… Не квапся. Я зроблю все, що треба.

— Тоді жени до «EN-2» і відкривай хідник.

CIII

Субота, 29 серпня, 01:48 (UTC -4)

«EN-2», другий інженерний корпус

Лабораторія програмування

Неонові лампи зрідка дзизкали, цідячи з-під стелі м’яке світло. Якась одна дратівливо блимала.

Троє чоловіків та дві жінки вклякли біля стіни, зчепивши долоні за головами. Хедхантер завмер напроти, тримаючи «Ремінгтон» з легким нахилом уперед.

Тимур возився з електричним щитком, вишукуючи, де вмикається «крісло покути». Вряди-годи на нього накочувалися масні хвилі паніки. Українець розумів, наскільки хистке й непевне їхнє становище. Ральф і Кацуро могли ховатися будь-де (він припускав, що канадець також заражений). Маючи доступ до зброї, ключі від дверей, паролі від усіх систем, ті двоє, по суті, ставали господарями становища. Перед очима Тимура раз за разом зринала невтішна картина: канадець з молодим японцем вриваються у залу і відкривають шквальний вогонь. Якщо серед припертих до стінки є хоча б двоє інфікованих, їм із Ріно кінець. З дробовиком та куцим пістолетом вони приречені.

Зрештою, перепробувавши дві третини вимикачів, хлопець натрапив на потрібний тумблер. Табло біля крісла, над яким нависав генератор магнітного поля, мигнуло синіми цифрами. Лампочки коло затискачів на підлокітниках та передніх ніжках крісла засвітилися червоним.

— Готово, — Тимур говорив тихо, боячись видати хвилювання, що аж плюскало в підгорлі.

— Окей, — вичавив Ріно.

Південноафриканець також нервувався. Побачивши це, Тимур пережив новий напад млості. «Ми не впораємось… — гадючилося у його голові. — Ми не можемо слідкувати за всіма!» Хлопець подумав, що розстріляти всіх п’ятьох було б не найгіршим рішенням. Прикінчити їх, самим стрибнути у джип і звалити до дідькової матері. Але тут-таки засоромився. Він сам міг стояти поміж них, сконфужений і переляканий, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Окей, — луною повторив українець, — з кого почнемо?

— Тіану… бери її першою, — круглі оченята Ріно танцювали, мов у одурілого.

Сунучись боком, Тимур перемістився до крісла. Ось тепер починалося найважче. Ріно нічим не допоможе, бо не зводитиме очей з чоловіків і жінок попід стіною. Тимур мусить самотужки всадовити Тіану на крісло, замкнути кайданки на зап’ястках та щиколотках, а тоді ввімкнути апарат. А що, як жінка пручатиметься? Хлопець відчув, як долоні пітніють, а пістолет важчає, немовби всі порожнини в ньому заливає гарячий свинець.

«Ми не впораємось… не впораємось! Їх надто багато».

— Тіано, — окликнув він, — я хочу, щоб ви підійшли і сіли на крісло, — рот пересох, слова ламалися і вилітали по частинах, гострими осколками.

Бразилійка схлипнула. Плечі здригнулися. Але з місця не зрушила. Тимур усвідомив, що жінка на межі істерики. Або ж удає, що на межі.

— Повернись обличчям, курво! — ревнув з іншого кутка кімнати Ріно. — Решта — ані руш!

Тіана повернулась. Очі — безбарвні й закостенілі. Втуплені в нікуди. По щоках течуть сльози. Чи то через відсутній вираз обличчя, чи через розпатлані, місцями посивілі пасма, вона була схожа на божевільну.

— Не опускай рук, — гаркотів далі Хедхантер, — і роби все, що накаже українець.

— Що ви задумали? — голос бразилійки звучав криво, немовби із завадами. Немовби крізь нього щось пробивалося.

Тимур глитнув слину. Між лопатками закололо холодом.

Вона ж чудово знає, для чого призначається крісло. Невже досі не здогадалась? Чи це просто гра? Чи це…

— Тіано, все, що від вас вимагається, — сісти в крісло. Будь ласка, — сказав Тимур.

Шаркаючи, жінка підбиралася до хлопця. Враз її очі ожили:

— Тимуре, — хрипнула вона, — Тимуре, опусти пістолет… Ми всі тут показилися. — Тіана подолала половину відстані від стіни до «крісла покути». Тримаючи її на мушці, Тимур позадкував. — Для чого все ускладнювати, Тимуре? Кейтаро немає, ніхто більше не тримає тебе тут, — її погляд потьмянів. — Я розумію, що ти відчуваєш після смерті Джеффрі та Алондри… після всіх цих смертей… Я, як і ти, хочу додому. Я так втомилася…

Раптово жінку затрясло, її очі