Бот - Максим Іванович Кідрук
— Дрочери, — прокоментував Ріно.
— В яблучко! — сказала Лаура. — Коли щурів лишили напризволяще, вони смикали вмикач, забуваючи про їжу і відпочинок. Врешті-решт, гризуни помирали від виснаження.
Лаура обвела зосереджені обличчя переможним поглядом.
— І що? — зобразив здивування Ріно.
— Якщо пацюку дати вибір між стимулюванням центру задоволення та їжею, він буде стимулювати центр задоволення, поки не здохне.
— З ботами так не вийде, — заявив Тимур.
— Чому?
— Тому що реалізований Хортом алгоритм обробки макросів слідкує за потоками, що запускаються у мозкових платах. Він блокує ті процеси, які несуть в собі потенційну загрозу. Це щось на кшталт антивіруса на звичайних компах. Я не можу стверджувати точно. Але я впевнений, що Хортова система контролю за макросами не дасть запустити код, що містить нескінченний цикл.
Психіатр спересердя ляснула собі по голому стегну.
— Ти мене не зрозумів, Тимуре! Не потрібно ніяких циклів.
— Як тоді ти збираєшся реалізувати безперервну стимуляцію центра задоволення?
— Мені необхідна програма, чи модуль, чи як там воно називається, котрий боти могли б запускати самі, — пояснила Лаура.
— Типу звичайного макроса? — перепитав Тимур.
— Точно, макрос! Макрос, який би виконував разову стимуляцію центру задоволення, а потім вимикався. Разову! Чуєш мене, Тимуре? Не треба зациклень. Лише можливість принести задоволення. А нескінченний цикл боти створять самі. Як пацюки.
Тимур відчув, як десь у надрах живота хтось наче черкнув запальничкою, — у нього зародилася надія.
— Боти — не пацюки, — все ще сумнівався Алан. — Ти певна, що вони поведуть себе так само, як гризуни в експерименті?
— Певна, — безапеляційно відрубала Лаура. — По-перше, згадай розстріл, вчинений Хедхантером. Боти усвідомлювали смертельну загрозу, але не відривались від екрана. А по-друге…
— А по-друге, — перебив її Тимур, — ми це можемо легко перевірити.
— Як?
— В цій лабораторії, крім «крісла покути», є пристрій, за допомогою якого ботів уже стимулювали.
— Ти зараз говориш про центр задоволення?
— Саме так. Мені Ральф розповідав. Таким чином вони відзначали ботів за успіхи на тренуваннях. Усе, що від нас вимагається, — дати «малюку» доступ до пульта керування. Якщо він зрозуміє і почне стимулювати сам себе, значить, усе може вийти.
Програмісти — особливий народ. Сторонньому спостерігачеві може видатися дивним, що хлопець, який чверть години тому перебував на межі нервового зриву, так швидко оклигав. Насправді у цьому немає нічого особливого. Програмісти відрізняються від решти людей. Коли вони беруться за розв’язування задачі, нічого більше не має значення. Вони сідають за написання програми з таким завзяттям, наче від правильно виписаного і структурованого коду залежить доля Всесвіту. У програмістів інший світ. З власним сленгом, специфічними жартами і вельми своєрідними цінностями.
— Я все одно не доганяю, — впирався американець. — А що потім?
— Далі я створюю утиліту, котра стимулює центр задоволення, — розхвилювавшись, затараторив Тимур, — компілюю її на мозкові плати бота. Після цього лишається відправити його до решти «малюків» — ділитися досвідом.
На підтвердження Лаура безупинно кивала головою. Коли Тимур замовк, вона додала:
— Якщо це спрацює, я маю на увазі — передача стимулятора з одного процесора на інший, достатньо вивезти кількох ботів до втікачів у пустелі — і все! Через три дні вони здохнуть у солодких муках, не приходячи до тями!
— А чому вивозити? — спитав Алан. — Вони ж між собою контактують.
— Через психоістоту — так. Але воно не може забезпечити передачу програмного коду. Або не хоче. Що, в принципі, одне й те саме. Для того, щоб програма перейшла з одного процесора на інший, боти повинні знаходитися не далі ніж за 800…900 метрів один від одного.
Просити Ріно не довелося. Ґевал швидко змотався до «ясел» і притягнув бота. Тимур з Лаурою всадовили «малюка» і підключили електроди. Тимур знав, що і куди приєднувати, адже не раз спостерігав цю процедуру на відео.
Зате коли діло дійшло до запуску стимуляції, справа застопорилася. Перед українцем простягався здоровенний пульт з кнопками, регуляторами та індикаторами. Він бачив, як процедуру вмикали, але не знав, що саме для того слід натискати.
— Мені потрібна допомога, — оголосив Тимур. — Я не знаю, як його ввімкнути.
Алан досить швидко запустив живлення системи, відшукавши вимикач з підписом «PWR». Далі справа застопорилася. Проблема полягала в тому, що всі елементи керування були підписані скорочено. Навіть пошук тумблера «PWR» (POWER) зайняв кілька хвилин.
Спливло ще трохи часу.
— Здається, це воно, — Лаура вказала пальцем на кнопку з підписом «DLGHT».
— «Ді-ель-джі-ейч-ті»? — повільно прочитав Тимур. — Це що? Психіатр посміхнулась:
— Ти ніколи не розгадував ребусів? DELIGHT. Це delight,[109] друже.
— О, справді.
Тимур перевів погляд на бота. «Малюк» сидів, безвільно звісивши руки і ткнувшись підборіддям у груди.
— Запускати? — хлопець по черзі подивився на француженку і американця (Ріно тримався поодаль, спостерігаючи за всім з підозрою).
— Давай, — мотнула головою Лаура.
Тимур натиснув кнопку. Клавіша підсвітилася оранжевим кольором. Щойно хлопець прибрав палець, кнопка відтиснулася і підсвічення зникло. Тимур натиснув удруге, на цей раз утримуючи кнопку натиснутою. Щось тихо загуділо під пультом. Тієї ж миті бот розм’як і став… якимось безформним. Очі закотилися, повіки затремтіли.
— Працює, — зачудовано прошепотів Алан Ґрінлон.
— Ага, — не відриваючи погляду від «малюка», сказав Тимур. — Схоже на те.
Бот почервонів, час від часу тихо постогнував. Долоні збуджено ковзали по ногах.
Програміст відпустив клавішу. Вона повернулася у вихідне положення, знову ставши сірою. Бот здригнувся. Очі повернулися в нормальне положення, а тіло напружилося. При цьому хлопчика не переставало трусити. Він розгублено крутив головою і по-собачому покашлював.
Раптово бот почав скімлити.
— Просить добавки, — прокоментувала Лаура. — Точно.
— Спробувати ще?
— Давай.
Тимур охоче повторив стимуляцію. Бот знову розслабився і застогнав.
— Тепер його треба пересадити за пульт, — сказав Тимур, знімаючи палець з кнопки. — Дати доступ до клавіші.
— Але тоді він буде не пристебнутий, — Ріно був не в захваті від ідеї Тимура.
Українець знизав плечима:
— Інакше він не зможе запускати стимуляцію самотужки.
— Нас четверо, — зауважив Алан, — в разі чого ми зможемо його вгамувати.
Хедхантер зітхнув:
— Гаразд. Але раптом що — я зразу його пристрелю.
Тимур припинив стимуляцію. Швидко зняв електроди з голови бота. Алан і Ріно взяли «малюка» попід руки (він кволо опирався, знову почавши благально скімлити) і посадили за крісло навпроти пульта. На цьому місці колись сидів Вадим Хорт.
Бот приходив до тями, насторожено зиркаючи на Лауру і чоловіків. Похмурий блиск в його очах не віщував нічого доброго. Ріно тримався поруч, готовий за першої необхідності послати хлопчика в нокаут або взагалі розстріляти його.
Тимур наново прикріпив електроди до