Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Стривай-но! — раптом спохопився Монтіні. — Але ж я навіть не лицар. Який же з мене лейтенант?

Бланка всміхнулася:

— За цим діло не стане. Хоч завтра я можу посвятити тебе на лицаря. Зрештою, я ґрафиня Нарбонська, один з перів Ґаллії, і мені вже шістнадцять років.

— Це жарт? — запитав Етьєн.

— Звісно, жарт. Я ж не хочу, щоб придворні взяли тебе на сміх: мовляв, заслужив лицарські шпори в ліжку. А якщо без жартів, я попрошу кузена Аквітанського. Ми з ним добрі друзі, і він не відмовить мені в цій послузі.

Монтіні зазирнув їй в очі:

— А знаєш, любонько, такій чарівній жінці, як ти, небезпечно звертатися до Красунчика за послугою. Він, диви, ще зажадає подяки — на свій манер.

І обоє зайшлися веселим сміхом.

Коли Ґабріель пішов, Матильда ще довго лежала в ліжку, тупо дивлячись у стелю. Її охопило якесь моторошне заціпеніння. Їй відчайдушно хотілося заплакати, але, незважаючи на всі намагання, її очі залишалися сухими, вона не могла видавити із себе жодної сльозинки. Тугий клубок підступив до її горла й застряв там намертво, не бажаючи рухатися ні назад, ні вперед.

Минуло досить багато часу, перш ніж Матильді вдалося подолати заціпеніння. Вона сіла в ліжку й повільно, наче в трансі, заходилася скидати з себе зім’яте, місцями подерте вбрання. Роздягшись догола, Матильда витерла кров — єдине, що лишилося від її незайманості, — і лише тоді клубок в її горлі врешті зрушив з місця, сльози бризнули з її очей, і вона нестримно заридала, гірко оплакуючи свою загублену невинність, свої зруйновані ілюзії, свої безжалісно розтоптані мрії…

Коли почало світати, Матильда, виплакавши всі сльози і від того трохи заспокоївшись, встала з ліжка, наділа на себе чисту спідню сорочку та довгий халат, вступила босоніж у капці й поквапом вийшла з кімнати. Вона більше не могла залишатися там, де над нею так жорстоко наглумилися, їй було страшно сам на сам зі своїми думками, і вона вирішила піти до Марґарити. Матильда знала, що напередодні принцеса посварилася з Рікардом Іверо, тому сподівалася застати її в спальні одну або, в гіршому разі, з Констанцою де ла Пенья. Останні два роки Марґарита погано засинала сама і зазвичай, коли в неї не було чоловіків, брала до себе в ліжко чергову фрейліну.

Біля входу до принцесиних покоїв Матильда мало не спіткалася з Філіпом, і лише останньої миті встигла сховатися в одній з неглибоких ніш у стіні коридору. Філіп пройшов повз неї, не помітивши її. Його біляве волосся було скуйовджене, щоки розпашіли, вдягнений він був поспіхом і недбало, а на вустах грала самовдоволена усмішка ловеласа, який щойно здобув чергову перемогу. На Матильду війнуло тонкими, ніжними парфумами, що їх полюбляла Марґарита, і цей запах ударив у ніздрі дівчини так різко й неприємно, як нашатир. Бідолаха насилу проковтнула клубок, що знову підкотився до її горла, і до болю прикусила губу, ледве стримуючи черговий приступ ридання. Яка вона була дурна та наївна, повіривши його брехливим словам про кохання! Як жорстоко він повівся з нею!… В його очах вона була лише іграшкою — гарненьке личко, чорні кучері, довгі стрункі ніжки, гнучкий стан — словом, ласий шматочок, цілком придатний для розваг, але не надто цінний, щоб ним дорожити. Він з легким серцем поступився нею своєму дворянинові, відразу ж викинув її з голови й подався шукати кохання в іншої…

Коли Матильда ввійшла до спальні, Марґарита лежала ницьма на ліжку, зарившись лицем у подушку.

— Вирішив повернутися, любий? — ніжно промуркотіла вона, зачувши тихий скрип дверей.

— Це я, пані, — тремтливим голосом промовила Матильда.

— Ти? — Марґарита перекинулася набік і запитливо поглянула на неї. — Що з тобою, серденько? Чому ти не спиш? У тебе такий змучений вигляд.

— Н-ні, пані, нічого. Просто… Просто я хочу побути з вами.

Принцеса зітхнула:

— Боюся, не до добра це, Матильдо. Надто вже часто ти набиваєшся до мене — а це може ввійти в звичку. Зрідка порозважатися можна, не зашкодить, але… Та гаразд, облишимо. Правду кажучи, я навіть рада, що ти прийшла. Інакше довелося б будити Констанцу, а мені зараз не дуже хочеться бачити її квасну мармизу. До того ж вона пристає до мене ще настирливіше, ніж ти. Теж мені, порядна!… Ну, лягай, не стій, як укопана. Та спершу подай мені сорочку, вона має бути десь там, біля тебе.

Матильда підібрала з підлоги це кокетливе вбрання, що скромно звалося нічною сорочкою, і віддала її своїй пані. Марґарита огорнулася в напівпрозорий серпанок, що робив її ще привабливішою, ніж у голому вигляді, а Матильда тим часом скинула з ніг капці, зняла халат і швидко забралася під ковдру. Обхопивши Марґариту за талію, вона міцно притислася до неї.

— Ну от! — сумно промовила принцеса. — Що я казала! Мабуть, тобі час виходити заміж.

— Ні, — прошепотіла Матильда, зариваючись лицем на її грудях. — Не треба… Не хочу…

— А чого ти хочеш? Лишитися старою дівою?

— Не знаю, пані, я нічого не хочу. Я… я хочу в монастир!…

— Ага! — видихнула Марґарита з явним полегшенням. — Зрозуміло! — Вона взяла Матильду за підборіддя і підняла до себе її обличчя. — Раз мова зайшла про монастир, отже, ти закохалася.

Матильда густо почервоніла й опустила очі.

— Я вгадала? — наполягала Марґарита. — І хто ж він, цей щасливчик?… Ану, ану! Це ж Красунчик-Філіп, правда? Відповідай!

Матильда ствердно кивнула і зненацька вибухнула гучними риданнями.

— То що ж це таке? — розгубилася принцеса. — Припини ревіти, вгамуйся. Поясни, врешті, що сталося?

— Він… Він… — почала була Матильда, та сльози завадили їй говорити.

— Невже він образив тебе?!

— Ні, не… не він… Це… це не ві-ін…