Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

Так не годиться. Насправді це я маю вибачатися за спізнення. — Він ґалантно поцілував її руку і шанобливим поклоном привітав інших присутніх. — У всьому винен мій паж. Я сказав йому, що мене ні для кого немає, маючи на увазі моїх придворних. Але він сприйняв ці слова буквально і цілих півгодини забивав памороки вашому посланцеві, тим часом як я розмовляв з… мм… з одним моїм дворянином — про що я збираюся поговорити з вами трохи згодом.

— Атож, — кивнула Марґарита. — Про це ми неодмінно поговоримо — але пізніше. А поки прошу вас до столу, кузене. Приєднуйтеся до нашого товариства, пообідайте. Ви, до речі, майже не спізнилися — щойно нам подали перші страви.

Бланка насилу сховала іронічну усмішку: так, майже — якщо, звісно, не враховувати півгодинної затримки у зв’язку з його „майженеспізненням“.

Філіп улаштувався в кріслі Рікарда Іверо, передусім відпив з келиха ковток вина… і мало не похлинувся, коли Марґарита боляче ущипнула його за стегно. Він, утім, чекав якогось інтимного знаку уваги з її боку, на зразок ніжного потиску руки під столом або потирання ніжкою об його ногу, але ця витівка принцеси просто-таки приголомшила його.

„Ти що, любонько, з глузду з’їхала?“ — наче говорив їй докірливий погляд Філіпа. — „Вгамуй свій запал.“

Марґарита поспіхом відвела очі й густо зашарілася. На Бланчиних устах з’явився єхидний посміх, а її погляд, спрямований на кузину, був відверто глузливий. Вочевидь, вона здогадалася, в чому річ, і вже відкрила була рота з явним наміром сказати щось ущипливе на адресу Марґарити, проте Філіп був напоготові. Він квапливо промовив:

— Йдучи до вас, я помітив на площі римські прапори. Ви не знаєте, з якої нагоди? Невже прибув імператор?

Марґарита із вдячністю поглянула на нього й відповіла:

— Ні, лише консул Гай Орсіні Калабрійський зі звісткою про наближення імператорського поїзда. Самого Авґуста Юлія ми чекаємо надвечір.

— Так, тепер пригадав. Вранці мене намагалися розбудити за дорученням батька, але спросоння я заявив, що й сотня консулів не завадять мені вволю виспатися.

— Ще б пак! — уїдливо промовила Бланка. — Ви ж так втомилися.

Філіп спантеличено поглянув на неї. Ці симптоми були йому добре знайомі. У кепському настрої Бланка ставала нестерпно-дошкульною, і горе було тому, хто в такі моменти потрапляв їй під гарячу руку (певніше, гострий язичок), та ще й наважувався сперечатися з нею.

„Он як!“ — подумав Філіп. — „Бачу, ти дуже прихильна до Матильди.“

— Ваша правда, кузино, — з готовністю погодився він, своєю поступливістю обеззброївши Бланку. — Я справді почувався втомленим, і навіть приїзд імператора не примусив би мене встати з ліжка… Але стривайте! Якщо Авґуст Юлій особисто приїздить за своєю нареченою, то й вінчання має відбутися в Памплоні.

Марґарита знизала плечима:

— Певна річ! Бо інакше італійські ханжі-патриції луснуть від обурення: гай, яке неподобство, подумати лишень! Вінчання призначена на десяте число. На десяте вересня, звичайно…

— Дуже істотне уточнення, — зауважила Бланка. — А то кузен подумав би, що на десяте грудня.

Марґарита кинула на неї швидкий погляд і вела далі:

— Так от, десятого вересня Авґуст Юлій і Нора повінчаються тут, у Памплоні, в соборі Пречистої Діви Марії, а вже на наступного ранку вирушать до Рима, де після їхнього прибуття відбудеться коронація нової королеви Італії.

— Можна подумати, — пустила шпильку Бланка, — що до їхнього прибуття.

— А можна подумати, — роздратовано відповіла Марґарита, — що в тебе більше прикрощів, ніж у мене, що я менше переживаю за Матильду, що зрештою… Посоромся, кузино! Ти ж не мала дитина.

На превеликий Філіпів подив, Бланка не огризнулася і навіть перепросила за нестриманість, хоч видно було, що вона дуже засмучена.

„Дорослішає,“ — відзначив він із розчуленням батька, який одного чудового дня виявив, що його донька з нескладного дівчиська перетворилася на чарівну юну дівчину.

Після цього інциденту розмова за столом зав’яла і лише зрідка молоді люди обмінювалися скупими беззмістовними репліками. Коли, нарешті, подали десерт, Жоана, що не любила солодкого, мовчки підвелася зі свого місця.

— Ти вже йдеш? — запитала Марґарита.

— Мабуть, так. Якщо я не помиляюсь, у вас намічається розмова не для чужих вух.

— А хіба ти чужа? — не так щоб дуже наполегливо, радше задля годиться, запротестувала принцеса. — Залишайся. Ми люди щирі, відверті, нам нема чого від тебе приховувати.

— Даруй, кузино, та все ж я піду. І так уже засиділася з вами.

Марґарита недбало стенула плечима:

— Воля твоя, сестричко. І будь ласка — про Рікарда нікому ані слова. Перекажи Александрові, що коли він стане базікати…

— Не треба погроз, Марґарито. Я просто попрошу його мовчати. Мене він послухається.

— От і гаразд.

Провівши Жоану поглядом, Марґарита повернулася до Філіпа:

— Уявіть-но, кузене! Той скажений ідіот…

— Цебто віконт Іверо? — усміхнувся Філіп, гідно оцінивши таку оригінальну характеристику колишнього коханця принцеси. — І що ж він утнув?

— Мало не вкоротив собі віку.

— Та що ви кажете?!

— Саме так. Цієї ночі він намагався вистрибнути з верхівки східної вежі. Вона в нас найвища, а внизу — вимощений бруківкою двір. Тож якби стрибнув, напевно розбився б.

— Але він не стрибнув?

— Тільки завдяки втручанню кузена Біскайського. Сьогодні вночі йому не спалося, і він невідь чому піднявся на ту вежу. Жоана розповідала, що він спокійно сидів між двох зубців і дихав свіжим повітрям, аж раптом з’явився кузен Іверо і, немов сновида, не бачачи нічого довкола, забрався на парапет. На щастя, Александр вчасно зорієнтувався в ситуації, й останньої миті завадив йому втнути цю дурницю.

— Невесела історія, — констатував Філіп і допитливо поглянув на Марґариту. — А як ви вважаєте, кузино, щó могло спонукати його до самогубства?

— Мабуть, борги, — відповіла вона, ніяково опустивши очі. — Так він сказав кузенові Біскайському.

— Та невже? — засумнівався Філіп.

— Він заборгував лихварям понад вісімдесяти тисяч, — ніби виправдовуючись,