Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Не Філіп? А хто?

— Це його… пан де… де Шеверні.

— Пан де Шеверні? Той приємний юнак, з яким ти розмовляла весь вечір?

— Т-так… Він…

— І що ж він зробив?

— Він… він… Він образив… скривдив мене.

— Скривдив? Як?

— Ну… Він… Він узяв… узяв і… і мене… скривдив…

— Матінко Божа! — вигукнула Марґарита. — Він зґвалтував тебе?!

— Т-так… так… — відповіла Матильда і ще дужче розридалася.

Розбуджена її голосінням, до спальні зазирнула покоївка принцеси.

— Пані…

— Тпрусь! — прикрикнула на неї Марґарита.

Вона сіла, спершись спиною на подушки, підтягла ноги і поклала Матильдину голову собі на коліна.

— Поплач, дівчинко, поплач, люба, — ніжно приказувала вона, гладячи її спину й волосся. — Плач, скільки можеш, постарайся гарненько виплакатися, тоді не так болітиме… Ох, він негідник! Мерзенний насильник! Та я йому… Я покажу йому, де раки зимують, покидькові такому. Ой, і покажу — щоб іншим не кортіло. Він у мене такого отримає, що після цього йому пекло раєм здаватиметься. Покруч огидний! Блудливий син гієни та шакала… Ні, це незбагненно! Він здавався мені таким ввічливим, лагідним і сором’язливим юнаком — і ось тобі! — Марґарита важко зітхнула. — Як погано я знаю чоловіків!…

Трохи згодом вона почала випитувати в Матильди подробиці того, що сталося; дівчина відповідала, здобрюючи кожну фразу рясним потоком сліз. Дійшовши до кінця цієї прикрої пригоди, принцеса знову лягла і пригорнула Матильду до себе.

— Дитинко ти моя дурненька! Хіба ти не розумієш, що сама напросилася!

— Так, пані, чудово розумію. Я цілком усвідомлюю, що ця справедлива кара Божа за мої гріхи, за мою розпусність.

— За що, за що?! — здивувалася Марґарита. — Які ще гріхи? Яка розпусність? Що ти верзеш, серденько?!

— Це правда, пані, — серйозно відповіла Матильда. — Я вже згрішила подумки, я піддалася знадам Спокусника. Я розпусна своїми помислами.

— Маячня! Притримай цю реліґійну нісенітницю для падре Естебана, з ним ви розберетеся, що до чого, скоїла ти гріх чи ні, а мені памороки не забивай. Зараз ідеться про інше. Ви з паном де Шеверні обоє рябоє; я навіть не знаю, хто з вас більше завинив. Хлопець закохався в тебе до нестями, геть збожеволів, а ти ще й провокувала його. Ну, хіба можна так поводитися з людиною, в якої з головою негаразд? Замість поспівчувати йому, виказати жалість, ти відверто знущалася з нього — і, підозрюю, ще жорстокіше, ніж розповіла мені. Коли вже ти в чомусь і згрішила, то це порушила заповідь Господню не вводити в спокусу ближнього свого. Філіп, до речі, також знущався з мене, але з цілком певним наміром — щоб я сама кинулася йому на шию. Він і в гадці не мав довести мене до сказу, а потім просто відшити… Ах, чорт! Та якби він спробував викинути такого коника, я б негайно покликала варту, звеліла прив’язати його до ліжка і… — Марґарита прокашлялася. — Гаразд, облишмо це. Повернімося до наших баранів… Гм, і справді до баранів, вірніше, до баранчиків — до двох дурних баранчиків. Я, далебі, не знаю, що мені з вами робити — з тобою і паном де Шеверні. На прийомі, треба сказати, він справив на мене дуже приємне враження…

— Він негідник, — сонно промимрила Матильда. — Я ненавиджу його… І Красунчика ненавиджу — він обманщик і паскуда… Всі чоловіки паскуди… брехуни… Я їх усіх ненавиджу…

— Ну-ну! — посуворішала Марґарита. — Ти це облиш! Без чоловіків життя було б нудне. Кого тоді накажеш любити? Одних лише дівчат? Красно дякую… Ай, серденько, завдала ж ти мені клопоту зі своїм божевільним залицяльником. Як же тепер обійтися з ним? Зразково покарати його, чи що? Можна, звичайно, це геть виб’є дур з його голови — але ж рикошетом ударить і по тобі. Спробуй тоді знайти тобі пристойного чоловіка. Як там не крути, а ти у нас, вважай, із самих низів. Навіть якщо я зберу для тебе царський посаг, навряд чи якийсь заможний барон клюне не тебе… Ні, брешу! Один точно клюне. І не простий барон, а віконт. Та, боюся, моя ідея не прийдеться тобі до смаку. Га, Матильдо?

Дівчина не відповіла. Змучена переживаннями цієї важкої ночі, Матильда врешті заспокоїлась і поринула в глибокий сон, зрідка шмигаючи маленьким носиком. Вона була така гарна вві сні, що Марґарита не втрималася й поцілувала її.

— Спи, моя дитинко, спи, люба моя. І нехай сон принесе тобі полегшення…

Принцеса заплющила очі, подумки повертаючись у Філіпові обійми. Тут-таки ліжко під нею немов провалилося, якась бистра течія підхопила її й швидко понесла крізь густий туман дрімоти у вир солодкого сну.

А за вікном уже світало, і чисте безхмарне небо, веселий та життєрадісний спів пташок провіщали настання погідного сонячного дня.

Хлопчина-паж провів Філіпа на криту терасу з видом на двірський парк, де в погідні теплі дні Марґарита мала звичай снідати, а іноді й обідати у вузькому колі друзів. Цього разу за круглим обіднім столом їй товаришували дві її постійні співтрапезниці, Бланка та Жоана, а також Етьєн де Монтіні, що посів місце своєї сестри, яка з цілком зрозумілих причин сьогодні не прийшла.

Було порожнім і крісло праворуч Марґарити — з початку червня і аж до останнього дня його незмінним господарем був Рікард Іверо, що вже ввійшов в історію наварського двору як винуватець найтривалішого захоплення принцеси. Проте сьогодні Марґарита його не запросила; також не передбачалося присутності Рікардової сестри Гелени.

Коли з’явився Філіп, Марґарита, що й до того невимовно здивувала Бланку та Жоану зволіканням з початком обіду, взагалі утнула щось надзвичайне — встала з-за столу й майже бігцем рушила йому назустріч.

— А ось і наш любий кузен, — проворкувала вона, дивлячись на нього з відвертим замилування. — Ви вже вибачайте, що ми почали без вас…

— Е, ні, кузино, — жваво заперечив Філіп. —