Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Тавіші, Дей Маари та інші — це просто… Ох, я не мала цього казати. Я мала сказати щось інше. Знаєш, Генрі, просто це нормально, мабуть, що ми закохуємось і наші серця тріпочуть, а потім усе розбивається. Це нормально. Знаєш, я теж була закохана, я була така закохана… Але це теж нічого… нічого не дало. Не все так, як ми хочемо, Генрі. Не все те щастя, що здається нам таким спочатку. І взагалі — ти будеш щасливою, Генрі. Може, для цього треба більше часу, ніж я думала. Але ти будеш щасливою. І ти, і Морґін. Навіть без магічної камери. Вибач, що я не спинила тебе. Вибач, що не порадила тобі замислитись, що не порадила поговорити з ним чесно й відверто. Вибач, що я дозволила, щоб це зламалось. Я… я хотіла щастя для всіх, Генрі. Для всіх. Але не змогла досягти цього. Будь ласка, заговори зі мною. Я збожеволію, якщо ти не повернешся. Тільки не після Аїдена.

Генріка кліпнула і подивилася просто на Гессі. Її пошерхлі губи, вкриті дрібними тріщинами із засохлою кров’ю, ворухнулись:

— Хто такий Аїден?

* * *

Наступного дня Гессі прокинулась на світанку і тихо, щоб не потурбувати нікого, пішла до річки.

Туман ще затуляв сонце, хоча день, здавалося, буде погожим. Хвилі ритмічно котилися. Річка заспокоювала, як і море, гори та всі ті речі, котрі існують так довго, що здаються вічними. Здається, на їхньому тлі все не таке вже й вагоме.

— Я втратила вміння робити людей щасливими, — шепнула Гессі до води, спираючись на міст.

— Але ж ти все одно любитимеш їх, — відповів голос, і на мить дівчина затамувала дух з несподіванки.

Наступної миті вона зиркнула через плече, сподіваючись, що це блакитноокий. Що він повернувся. Що він її врятує, як у чарівній історії, і…

Проте то виявився не він.

— Ти все одно любитимеш їх. І цього досить.

Червоно-зелена шийна хустка тріпотіла від вітру.

Гессі запаморочилось у голові, і вона відступила назад.

— Ну-ну, спокійніше, панно. — Історик притримав її за руку. — Вода сьогодні бадьорить, але я не певен, що аж так, щоб ви захотіли скупатись.

* * *

— О боги, ви таки повернулись! — Дівчина дивилась на Історика довго-довго, бо не могла зрозуміти, чи то справді він, чи то ранкове видиво з туману.

— Я тут проїздом. Навіть не планував вас зустріти, панянко.

— І я не планувала. Власне, не так багато людей гуляють над річкою на світанку взимку. — Гессі не повірила у збіг, але не мала жодного доказу, що це не так.

— Тому такі зустрічі ще цінніші, так?

Історик усміхнувся, і в його палючих очах, як і минулого разу, світилися інтерес і радість. Ці очі наче пронизували і бачили все потаємне. Проте Гессі було спокійно від думки, що їй не треба нічого приховувати. Це просто.

— Так. Добре, що ви тут. Мені хотілось зустрітись, і, здається, я зламала вашу камеру.

— Камеру не можна зламати.

Дівчина байдуже провела рукою по вкритих інеєм перилах мосту.

— Тоді зламалась я.

— Ви теж не можете, панянко, — усмішка Історика видавалась не менш яскравою, ніж його погляд.

— Тоді магія зламалась. Байдуже. Щастя покинуло мене.

— Як приплив? — Чоловік перехилився через поруччя, ніби видивлявся на дні річки скарби давніх епох.

— Не розумію вас.

— Як над морем. Вода тікає назад, а потім знову накочується на берег. Так і щастя. Було б не так цікаво, якби воно застигло непорушно, мов той пан на коні, на постаменті.

— На проспекті Королів?

— Мабуть. Їй-богу, в кожнісінькому місті, яким я проїжджав того тижня, у центрі стовбичив хоча б один пан на коні!

— Мабуть. Давні правителі і все таке.

— О, нарешті усмішка! Бачите, усмішка у вас щаслива й осяйна.

— Оце вже лестите, направду. — Гессі відчула себе винною, що вона всміхається тоді, коли вдома все так погано; але поруч із Істориком її огортав спокій, ніби тепла шаль, і всі проблеми здавалися трохи-трохи, та все ж віддаленими.

— Не без цього. То що, панянко, де ваше щастя?

Гессі теж подивилась у воду, наче могла там виловити відповіді.

— Не знаю. Вичерпалось.

— Тоді пригадайте-но мені останній момент, коли ви були цілком і абсолютно щасливою!

Гессі не треба було на це багато часу. Вона негайно подумала про те, як світ зупинявся й завмирав, як повітря довкола наливалося дзвоном, а блакитні очі дивились просто на неї, і в них завжди ховалась усмішка… Але ні. Вона прогнала спогади про те далеке й недосяжне відчуття й силувано всміхнулась:

— Я прегарно почувалася, коли допомагала на ярмарку у Фіолле.

— Ага. Що ж, це так. Але попрошу вас озвучити ту, іншу, першу думку, котра так красиво освітила ваше обличчя.

— А звідки вам відомо про іншу думку?

— Вважайте, що мені відомо все.

Гессі прийняла це правило гри і звела брову.

— Тоді вам відомо, про що я подумала. І також відомо, де він.

— Можливо.

— Блакитноокий, — уточнила вона, спідлоба зиркаючи на Історика на випадок, якщо йому таки не все відомо.

— Під якими іменами я його тільки не знав!

— І ви мені скажете?

— І що ж це тоді буде?

— Допомога.

— Вам не потрібна допомога. Тільки трохи вітру у вітрила.

— Думаю, я кохаю Полі, — сказала Гессі тихо і спокійно, анітрохи не сумніваючись у тому, щоб озвучити це саме незнайомцеві, котрий подарував їй камеру. — Але не знаю точно, чи Полі і блакитноокий — одна й та сама особа. А ще я прогнала