Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Гессі не стрималась і розсміялась. Магрі вдоволено хитнула головою і зачинила двері.

— От я і тут, Аїдене. — дівчина сіла на край ліжка, котре було ще чужим, проте на кілька днів мало стати її прихистком.

Вона не здивувалася, що батечко перед від’їздом справді дізнався про сім’ю Магрі, котра перебралась до Фіолле навесні. Виявилось, їхня пекарня раніше стояла неподалік материної цукерні! Тож батьки взяли справу у свої руки й повідомили сім’ю Магрі про плани доньки. Випадкова знайома не забула про давню обіцянку.

Нова пекарня її родини стояла просто на вершині пагорба, на крутій вулиці, котра злітала вгору, а тоді опускалась просто до центру міста. Довкола купчилося багато-багато дрібних будинків із похилими дахами, закрижанілими флюгерами та важкими віконницями. Магрі пояснила, що часом так холодно й вітряно, що без віконниць підлога на кухні за ніч береться інеєм.

Гессі розкрила валізку й подумала, що вдягти до обіду.

— Магріте-ель! — Крик знизу примусив її здригнутись.

Дім видавався маленьким порівняно з їхнім маєтком, тому тут було добре чути, коли хтось когось кличе. Проте це не руйнувало відчуття затишку. І Гессі була певна, що великі палати у Фіолле не вельми популярні: обігріти їх посеред зими — надто складне завдання.

Вона дістала найтеплішу сукенку й шерстяні панчохи. Тоді ще плетену шаль, котру їй подарувала Доанна перед святами. Відчуття самоти й самостійності п’янило, хоча це лише на кілька днів. Ніяких батьків, котрі розлучаються; жодної сестри, заплутаної у своїх кавалерах; жодного юнака, котрий прагне того, чого вона не може дати…

— Їй-богу, Аїдене, я справді тікаю, — пробурмотіла вона до відчиненого вікна, застібаючи ґудзики на довгому сіро-вишневому светрі, який вирішила вдягти на сукню.

— …Ти можеш залишатися скільки хочеш! — щебетала Магрі, поки Гессі обідала. — Я зранку заклопотана, але потім можу гуляти з тобою й показувати місто. Якщо захочеш… та певно, що захочеш! Кому ж охота самій тинятися в таку холоднечу?

— Мені подобається гуляти на самоті, — відповіла дівчина, — проте я потребую хорошого провідника принаймні на одну прогулянку, щоб не заблукати. Не дуже ґречно буде створити вам проблеми своїм раптовим зникненням!

— Ні-ні, навіть не кажи про це «зникнення». Зникати в нас заборонено, так-так. То що ти хочеш побачити передусім?

Гессі кинула погляд у бік шибки, вкритої морозними квітами.

— Місце, з котрого розгортається красивий краєвид на затоку.

— О, з твого вікна цілком навіть гарний. Але якщо вибратись іще вище в гори… Ти ходила в гори, Гестіє?

— Тільки влітку. Узимку мою рідню не витягти кудись за місто, наче їх лякає сама думка про можливість побачити сніг, вищий ніж по коліна.

— То підемо, якщо буде погода. Бо в сильну заметіль можна заблукати й не повернутися взагалі. Буває й таке.

— Гаразд. Тоді підемо, якщо погода випаде. Я б хотіла повернутись.

— Магрітель, ти б не лякала гостю! — докинула її матір, котра розставляла на полицях бокасті баночки. — Бо якщо ми загубимо в лісі знатну панну, що нам буде?

— Я не знатна панна, — заперечила Гессі знічено.

— Ви, красуне, — Фаулі-Прейшер. — Матір Магрі похитала головою. — То навряд чи в нас тут траплялися гості, поважніші за вас.

— Прізвище не робить мене ліпшою людиною.

— Та певно, що не робить. Але воно наділяє вас правами, котрі не всі мають.

— Годі вже, мамо, їй-богу! — Магрі втомлено склала руки на колінах. — Так кажете, що Гестія стане думати, що ми од неї щось хочемо чи за щось її гудимо!

— Ото вже й поговорити не можна! — Матір Магрі знову похитала головою й повернулась до своїх баночок.

— Ти не зважай на неї, — сказала дівчина, коли вони спускалися вулицею до центру. — Мама дуже ревно оберігає давні традиції. Їй легше, коли є просто собі люди, а є знатні панни на кшталт тебе. Тоді просто і зрозуміло, з ким і як поводитись. Вона любить казати, що світові потрібні порядки.

— Розумію. Хоч і сама не дуже таке схвалюю… А що тут?

Вона подивилась у бік довгого будинку, схожого на великий чорно-сірий корабель. Його двері-ворота стояли прочинені, і зсередини долинали приглушені схлипи. Гессі краєм ока помітила всередині жінок у сірому й чорному одязі. Вони стояли біля самого входу, стискаючи в руках темні хустинки.

Магрі насупилась і пішла швидше.

— То місцева церква. Ми не ходимо до неї. Матінка каже, що швидше викине всю ранкову випічку на сніг, ніж туди зайде.

— Вона схожа на корабель.

— Та певне. Тут же все місто виросло з рибальського хутірця. Ті жінки оплакують потопельників. Два тижні тому затонув великий корабель.

Гессі озирнулась і зрозуміла, що аура горя, синьо-сіра, холодна й гірка, горить так, як вогнище, котрого ніхто, крім неї, не бачить.

— Як би я хотіла допомогти їм… — шепнула вона, згадуючи про камеру, котра залишилась у будинку Магрі.

Але камера не працювала.

— То морські вдовиці. Їм не допомогти. Тільки треба часу.

— Невже нема засобу зробити їх щасливішими?

Магрі округлила очі, і Гессі зрозуміла, що це, мабуть, прозвучало дуже дивно й навіть жорстоко. Тому вона швидко зашепотіла:

— Тобто я б дуже втішилась, якби могла допомогти їм почуватися ліпше.

— Гестіє, вибач, що питаю. Але… тобі доводилося втрачати близьких, рідних людей?

Дівчина кивнула.

— І тобі допомагало щось? Розмови? Нові сукні? Тістечка? Гаряче вино? Тобі поліпшувало від розваг чи книжок?

— Ні. Але я вирішила тоді, що пам’ятатиму хороше. Усі в нашій родині згадували про ту людину лише зі смутком і скорботою. Я ж згадувала, яким хорошим він був. Сонячним, добрим і пречудовим. І тепер мене гріє думка про нього. Я геть не розумію, чому про тих, хто пішов, треба говорити лише зі смутком