Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— А на зимові свята ми поїдемо до Фіренсу, — повідомив батько через кілька днів за вечерею.

Гессі відчула, що їжа застрягла в горлі. На коротку мить вона подумала, що, може, тоді, в темряві, помилилась, може, камера спрацювала-таки і тепер усе буде гаразд. Але згадка про Фіренс викликала в уяві лише красиве лице мадаме Рошері. І дівчині стало огидно від думки, що батько хоче повезти їх на свята туди, куди планує перебратись, покинувши їх. Зовсім скоро.

Дівчині здалося, що на плечах лежить щось дуже важке і притискає тіло до стільця, хилить голову донизу, аж несила підвести погляд.

— Я не поїду, — шепнула вона.

— Гестіє Амаліє, говори гучніше, — закинула матінка.

— Я не поїду до Фіренсу, — повторила Гессі твердо. — Узагалі. Не поїду.

— Чому? Ти погано почуваєшся? — спитав батько так тепло й уважно, що їй захотілося вистрибнути з-за столу, підбігти до нього, вчепитись у темну жилетку і закричати, що він робить дуже-дуже-дуже поганий вибір.

— Чи ти домовилась із кимось іншим щодо свят? — втрутилась Генріка, котра, мабуть, сподівалася саме на це. Їй не надто хотілось їхати у Фіренс, коли Морґін залишиться на всі свята в місті.

— Ні. Я просто не поїду до Фіренсу. Мені хочеться побувати у Фіолле. Я вирушу туди. Сама. — Гессі розгладила серветку на колінах. — Ви не повинні змінювати свої плани через мене.

Кілька секунд усі мовчали, наче оцінювали слова зазвичай тихої й покірної Гестії. Мабуть, вирішували, наскільки висока в неї температура.

— Фіолле? Що такого у Фіолле? Ти там ніколи не була, — здивувалась матінка найпершою.

— Є багато місць, де я не була. Це не причина їх не відвідувати. — Дівчина подумки вибудувала довкола себе тоненький, невидимий щит, об котрий мали б розбиватися слова всіх, хто її оточував. Адже вони заперечуватимуть.

— Зимові свята — родинний час, — повчально почав батько. — Це хороша можливість присвятити кілька днів найближчим людям.

Гессі подивилась на нього й замислилась: як можна так спокійно говорити тут про родину й найближчих людей — і планувати розлучення в пана Олвена. Проте вона знала, що злістю нічого не змінить, тому просто відказала найперше, що придумала:

— У Фіолле живе моя подруга з сім’єю. У них пекарня. Її звуть Магрі.

— Книгарі, пекарі… і де ти тільки їх знаходиш? — Матінка явно не схвалювала таку подругу.

— Я хочу побути на самоті кілька днів. А до кінця свят приєднаюсь до вас, — натомість відказала Гессі й вирішила, що ставати учасницею цієї родинної комедії вона не буде. Тільки не тепер.

— І надовго ти їдеш? — спитав Даррін, коли Гессі повідомила його про своє бажання відвідати Фіолле.

— Ні. Думаю, на тиждень, не більше. А потім я маю ще зазирнути до батьків у Фіренс. Забаглося батечкові там зустрічати свята.

— Зрозуміло. Панянки все заклопотані роз’їздами.

Гессі здалось, що голос Дарріна тремтить від роздратування, і вона зиркнула йому в обличчя.

— Ти невдоволений? — спитала прямо, щоб уникнути непорозуміння й подальших проблем, бо тільки тут їх бракувало.

— Та чого ж. Добре, що ти вже одужала і можеш мандрувати. От тільки… — Друг сховав руки в кишені пальта. — Тобі не здається, що ти всенький час утікаєш?

— Тобто?

— Я багато думав про нашу розмову. На твоїх іменинах. Я прокручував її подумки знов і знов, знов і знов. У мене таке відчуття, Гестіє, що з кожним днем у тебе дедалі менше й менше часу для мене. Ти сказала, що я маю шанс. А сама мені не даєш його, того шансу.

— Це не так… — Голос став згасати, ледь вибравшись назовні.

— Послухай до кінця. Може, і не так. Я нічого не кажу, — перервав юнак, роздивляючись стрункі шеренги дерев, котрі тягнулись обабіч алеї. — Просто влітку ти мандрувала із сім’єю — це зрозуміло. Відтак захворіла — це теж. Але після одужання перше, до чого ти вдаєшся, — вирішуєш податися в наступну подорож. А я наче стою десь збоку. Мов декорація.

— Аж ніяк! — заперечила Гессі. — Просто зараз… у мене трохи проблем удома.

— Ось бачиш. — Даррін слабко всміхнувся, але його усмішка не була безтурботною, як зазвичай. — І ти не подумала про те, щоб попросити в мене підтримки, правда, Гестіє?

— Але в тебе… книгарню треба відновлювати. І те, що в нас відбувається, навряд чи потребує чийогось втручання. Точніше, не так.

— А як?

— Мені потрібен час, Даррі.

— Час потрібен завжди. Я просто схиляюся до думки, що ти справді тільки через Генріку спілкувалася зі мною, а тепер, коли твоя сестра має інші інтереси, то й ти намагаєшся плавно віддалитись.

— Моя сестра не має інших інтересів!

— Гаразд. Це не моя справа. — Даррін м’яко спинив її.

Гессі в нервовому пориванні схопила його руку та стиснула так сильно, ніби намагалась передати всі свої думки.

— Дарріне, спробуй уявити, що в тебе є щось дуже-дуже важливе. І воно зламалось. Зламалось — і квит. Або спробуй уявити, що ти хотів зробити всіх щасливими, а натомість лише все погіршив.

— Уявив.

— І що думаєш?

— Паскудно почувався б.

— От. Мені потрібен час. Мені здається, що я заблукала, Дарріне. І тільки я сама можу знайти шлях до виходу.

— Це мене і ображає, — відповів він. — Оце «тільки я», «я одна», «я сама». Якби ти дала мені хоч шанс допомогти тобі, я почувався б ліпше.

— О, ти дуже допомагаєш! З тобою можна поговорити. Я давно не мала людини, якій можу відверто в чомусь звіритись. За винятком Доанни і… — «і блакитноокого». Гессі затнулась. — …І мого брата.

— Брата? — Даррін подивився на неї здивовано. — Я думав, усі ваші брати — доволі далекі родичі, з