Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ніхто не хотів.

— Я не знала про її смерть.

— Ти й не мала знати. Проте вона була блискуча жінка. Кажуть, із нею їхав друг… на вакації… теж загинув на місці.

Мовчання впало, ніби згадка про ту вічну тишу, котра в усіх попереду, наприкінці довгого й складного шляху. Гессі зворухнулась перша:

— І що тепер буде?

Батько важко зітхнув і вперся руками в коліна.

— Гестіє Амаліє, я не певен, що ти напридумувала собі, проте мушу запевнити: Малейн завжди була мені дорогим другом. Дуже делікатною та доброю жінкою, котра була обережна у своїх бажаннях… — Гессі помітила, що батько добирає слова виважено та обережно. — І навіть якби вона справді наштовхнула мене на думки, які я реалізовую тепер, це не її провина. У жодному разі. Не можна звинувачувати Малейн ні в чому. Вона завжди тепло про тебе розпитувала й цікавилась, як у вас із Генрікою справи. Вона не зробила й половини з того, що ти їй у своїх фантазіях приписала.

— І тому ти хочеш покинути матінку? Тому ходиш до пана Олвена? — випалила Гессі.

Батечко замовк. Він не питав, звідки доньці відомо про це, хоча вона розуміла, що дуже хотів.

— Я маю намір розлучитися з матінкою, — врешті повідомив він.

— Але чому? Якщо ти не… не з пані Рошері, то немає жодної причини! Люди, пов’язані узами шлюбу, не мають розлучатися! Це неправильно, це погана ідея!

— Гестіє Амаліє, це не та річ, яку я мав би обговорювати зі своєю юною донечкою.

— Має ж хоч хтось знати, що насправді ти собі надумав.

— Після смерті пані Малейн я дуже чітко це відчув. Смерть завжди ходить з нами поряд. Вона так близько, що ми можемо й не помітити її наближення, поки холодні руки не зімкнуться в нас на шиї. Тому, поки в мене ще є час, я хочу пожити так, як прагнув завжди.

— І ми тобі в цьому заважаємо? — Гессі тонула у хвилях відчаю.

— Ні, Гестіє Амаліє. Ви чудові, прекрасні, розумні й безцінні. Ви з Генрікою — найдорожчі і найближчі мені люди.

— Але не матінка.

— Але не матінка. Коли ми одружувались, були інші часи. Тоді я думав тільки про примноження капіталу, а вона… Загалом, ні, Гестіє, ви мені не заважаєте. І ні, це жодним чином не вплине на ваше життя — у вас буде доста грошей, а мій спадок…

— О боги, батечку, припини це негайно! Не треба говорити про гроші. Звичайно, це на нас вплине. Це на нас дуже сильно вплине. Це змінить геть-геть усе, як же ти не розумієш! Усе стане погано. Зовсім погано.

— Я не зможу вкласти тобі своїх думок у голову. Та й не хотів би. Проте, якщо ти зможеш прийняти це спокійно, я був би щасливим.

— Щасливим од того, що покинеш нас? — Гессі гірко всміхнулась.

— Я не покидатиму вас. Ви будете приїздити до мене, а я теж буватиму в місті. Це як мати два доми — один тут, а другий у Фіренсі.

Дівчині видавалося, ніби зараз батько забув, що їй уже шістнадцять, і намагається й далі говорити з нею, як із дитятком, котрому можна легко нав’язати думку, якщо подати її правильно.

— Але ж не буває так. Дім один. Мій — тут, батечку, і ваш теж. Тут народились ми з Генрікою. І Аїден.

Гессі очікувала, що батько спитає про Аїдена, проте він, здавалось, занурився у власні роздуми, тому що його лице стало геть відстороненим і суворим.

— Ти збираєшся припуститися великої помилки, батечку. — Гессі присунулась ближче до тата. — І всім нам буде дуже боляче. Так завжди, якщо хтось іде. Подумай про це.

— Я думав. О, багато. Дуже…

— Подумай ще.

— Тоді давай так, Гестіє Амаліє. Ми домовимось із тобою. Ти поїдеш на свята до Фіолле, як і хотіла, а ми відправимось до Фіренсу. І я тобі обіцяю, що подумаю. Насправді відкину все. Забуду про справи в пана Олвена, про свої плани та про давні образи, котрі тиснуть. Забуду про мадаме Рошері та спробую зрозуміти, як мені надалі бути щасливим і як зробити щасливими вас. Тебе, Генріку. І вашу матір, якщо її взагалі це цікавить бодай трохи.

— Обіцяєш? — Гессі подивилась на батька спідлоба.

— Обіцяю. Але й ти пообіцяй мені, що не будеш цим перейматись і чудово проведеш свята.

— Обов’язково! Я люблю тебе, таточку! — Гессі кинулась йому на шию, хоч ніколи не робила цього, бо залишала яскраве вираження емоцій своїй сестрі.

— А тут у нас гостьова! Гестіє, ти йдеш? — Магрі різко відчинила двері в кімнату зі скошеною стелею та жовтими шпалерами. — Не вельми багато місця, але вже вибачайте, не вельми часто в нас і гості, таке от! Ми облаштуємо згодом гостьову на першому поверсі, щоб здавати в оренду студентам, хоча я собі думаю, що там надто шумно.

— Мені й тут буде пречудово.

Гессі зазирнула в кімнату й відчула, що це місце їй уже подобається. Усі вікна були відчинені та впускали досередини холодне чисте повітря. А за вікнами блищали гори і сіра, крижана вода затоки, яка перерізала місто, ніби величезний кинджал, котрий ввігнали в береги колись давно. Коли світ був іще молодим. Затока-кинджал звалась Сваандаар, і звучало це саме так, як личило б звучати назві старовинної зброї.

— То влаштовуйся! — Магрі швидко позачиняла вікна. — Коли будеш готова, спускайся, ми ж тебе з дороги нагодуємо.

— О, я їла в потязі, дякую, — відповіла Гессі тихо. Вона подумки порівнювала Магрі і Фаусту, думаючи, яка з них більш говірка.

— Пф-ф, Гестіє Амаліє, ти моя гостя. І знаю я, чим частують у потягах. Ні-ні, ти маєш спробувати нашу фірмову випічку. І гарячого супу