Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

— Невже викинула?

— З вікна! — поважно повідомила Увві.

— Божечки, а як вона до вікна сама дісталась? Учора ж навіть не вставала!

— Оце вже не питайте, панно Гестіє, — забідкалася служниця. — Та тільки мені здається, що цей молодий пан Тавіш ще й наполовину не знає того, що він затіяв.

— О, він не знає, Увві, то вже напевне. Бо то я затіяла. — Гессі всміхнулась і поспішила нагору, до Генріки, щоби помилуватись результатами своєї роботи.

Цього разу вона побачила сестру в кріслі біля розчахнутого вікна. У Генріки вже почервоніли руки й лице — вона ж сиділа в самій нічній сорочці й не звертала уваги на холод.

— Генрі, ти, бачу, геть совість втратила! — Гессі підійшла до неї й зачинила вікно. — Мабуть, хочеш застудитись, щоб тобі дали випити весь ягідний чай, який я привезла з Фіолле?

Генріка здмухнула волосся з обличчя.

— Нащо він це робить? — спитала вона хрипко, дивлячись надвір. Червоні пелюстки лежали всюди по кімнаті.

— Бо йому хочеться це робити.

— Але казала ж, казала ж: усіх Тавішів ненавиджу! Сказала — тож ненавиджу!

— То ти хочеш і ненавидиш, а він хоче — і любить.

— Любить? — Очі Генріки наче налились вогнем, і вона злякано підвела погляд. — Любить? Що за напасть, Гесті?

— Не знаю, Генрі. — Вона підійшла до сестри й сіла на підлогу біля крісла, а тоді накрила її почервонілі долоні своїми.

— Ох-х… — Генріка висмикнула руки й приклала їх до чола.

І заклякла, ніби химерна статуя з живим волоссям.

— Я думаю, ми обидві трохи заплутались. Але мені сказали, що це нормально. Що таке буває. Тож не сумуй. Не сумуй і повертайся. Я чекатиму на тебе. І теж буду виплутуватись та розбиратися з усім. — Гессі підвелась і пішла до дверей.

Наступного ранку Генріка попросила пані Моррінду приготувати їй улюблених сирних завиванок до сніданку. Тоді вона покликала Увві, щоб та приготувала ванну й уклала їй коси опісля. До чергового приходу Фрадера Тавіша Генріка вже сиділа на дивані у вітальні, хоч і обкладена подушками й укрита двома пледами, щоб, бува, не продуло.

— …І якщо ви думаєте, пане Тавіш, що у вас є щонайменше право порушувати мій спокій, поки я така слабка й життя моє зруйноване, то ви дуже-дуже помиляєтесь…

Уривок розмови долинув до Гессі, котра разом з Увві й Ульві слухала під дверима вітальні, доки їх не прогнала пані Моррінда. Проте дівчина чомусь була певна, що тепер усе гаразд. Єдине, що стурбувало, — за вечерею не могла випити чаю, бо всі чашки тріскали в її руках, щойно вона їх торкалась. Врешті дівчина, засмучена, пішла спати, проте серед ночі прокинулась від раптового холоду.

Скло у вікні тріснуло акурат посередині, і морозний вітер задував іззовні, моторошно завиваючи, ніби плакав за кимось, хто помер давно-давно.

Гессі не хотіла нікого будити, тому просто заклала тріщину старим вицвілим покривалом і приперла його до шибки невеликою іграшковою шафою, в котрій колись жили її ляльки. Завивання стало менш чутним, хоча холоднеча нікуди не ділась.

Уранці матінка, не дивлячись на Гессі, наказала їй запросити Доанну до них на гостину з нагоди новорічного свята. Хоча матінка й не пам’ятала Аїдена, та все одно його наречену не любила і запрошувала лише тому, що хотіла зібрати більше гостей, ніж її подруга Маріольта. Тому Гессі після коледжу зайшла до дому Масоллі в кінці вулиці Каменярів, проте батьки Доанни вибачливо повідомили, що їхня донька поїхала і її не буде на свята в місті. А самі вони радо прийняли запрошення.

Доанна

— Доброго дня, красуне. А куди така приємна панна їде сама, ще й проти святок?

Доанна неохоче відірвалася від книжки з міфами й зиркнула спідлоба на того, хто цікавився її маршрутом. То був незнайомець у короткому смугастому пальті. Його очі видались знайомими — глибокі та яскраві навіть у приглушеному світлі вагона. Вони скидалися на темне вино.

— Доброго вечора. — Доанна заклала сторінку пальцем, щоб не загубити, і подивилась на незнайомця довгим поглядом. — Панна не дуже приємна, якщо бути відвертою, і найближчим часом вона нічого не святкує, хіба що звільнення від непотрібної розмови в потязі.

— Безумовно, так. — Незнайомець розгладив пальто і важко опустився на лавку навпроти її сидіння. — У Горасію їдете? Живете там?

— Я схожа на горасійку?

— Трохи, а проте більше на ітеллійку. Є у ваших очах відблиск моря біля Роммеля.

— Красномовне порівняння.

— Якого ви й варті. А що читаєте?

Доанна зітхнула й демонстративно закотила очі, а тоді піднесла книжку на рівень очей наполегливого співрозмовника.

— О, міфи!

— Міфи, — погодилась вона.

— Ще й рідкісне видання.

— Друг дістав.

— Друг симпатичний?

— Дякую, але я заручена.

— Але ж він помер.

— Перепрошую? — Доанна сіпнулась назад і вдарилась спиною об жорстке сидіння.

— Ви носите обручку на іншій руці. Як ті, в кого помер чоловік чи наречений.

Доанна подивилась на власну руку, на котрій блищали персні й серед них проста срібна обручка. Пам’ять про Аїдена. Уважний незнайомець.

— Вибачте мені. — Він схилив голову. — Я не мав би ворушити цього, панно…

— Масоллі.

— Масоллі, так. Ітеллійка, звичайно ж. Отож, Горасія. Розкажете мені захопливу історію про ваші мандри?

— Не думаю, що ми з вами ще коли-небудь зустрінемось. А тепер я б хотіла, щоб ви дали мені спокій, бо маю ще багато прочитати.

— А що ви шукаєте?

— Свого друга.

— А друг симпатичний?.. Гаразд-гаразд. Тільки не треба такого погляду, ніби вас занурили в січневе море вниз головою.

Доанна пирхнула.