Марсіянин - Енді Вір

Щоб заощадити час, Майнді сама вивчила код Морзе, тому їй вже не треба щоранку визначати кожну букву окремо. Починаючи е-лист, вона вказала список адрес людей, котрі хотіли знати щоденний звіт Уотні про статус (і цей список невпинно збільшувався).

“ЗА РОЗКЛАДОМ 495 СОЛА ПРИБУТТЯ.”

Вона насупилась й додала: “Примітка: 5 Солів до входу у зону бурі.”

У долині Маурс було весело, поки вона не скінчилась. Тепер я у Арабській країні.

Я щойно перетнув її межу, якщо мої розрахунки довготи й широти правильні. Але навіть без математики легко побачити, що місцевість змінюється.

Впродовж двох минулих Солів я витратив майже увесь свій час на підйом, рухаючись увесь час вгору заднім схилом Маурс Валіс. Це був не крутий підйом, але постійний. Тепер я на значно більшій висоті. Ацидалійська рівнина (де нудьгує самотній Габ) розташована 300 метрами нижче нульової позначки, а Арабська країна - на 500 м. Отже я піднявся на два з половиною кілометри.

Цікаво, що таке нульова позначка? На Землі це рівень моря. Очевидно, це не працює на Марсі. Тому одягнені у лабораторні халати розумаки згуртувались та вирішили призначити нульову позначку Марсу там, де тиск повітря дорівнює 610,5 паскалів. Це близько 500 метрів вгору від того місця, де я зараз перебуваю.

Тепер справи ускладнились. На Ацидалійській рівнині, якщо я збивався з курсу, я міг просто повернути у правильному напрямі зпираючись на нові дані. Пізніше, у Маурс Валіс, помилитись було просто неможливо. Я мав просто рухатись вздовж каньйону.

Тепер я опинився у небезпечному районі. Такому районі, де ви тримаєте двері ровера замкненими й ніколи цілком не зупиняєтесь на перехрестях. Ну, не зовсім так, але збиватись тут з дороги не бажано.

У Арабській країні є великі страшні кратери, які я маю оминати. Якщо я погано прокладу путь, я опинюсь на краю одного з них. Я не можу просто з’їхати одним схилом та виїхати другим. Виїзд на схил потребує величезку кількість енергії. Пласким степом я можу подолати 90 км за день. Крутим схилом, якщо дуже пощастить, - 40 км. До того ж, кермування на схилі - це небезпечно. Одна помилка - і ровер перевернеться. Навіть думати про це не хочу.

Так, мені доведеться врешті з’їхати до Скіапареллі. Цього не уникнути. Я маю бути дуже обережним.

Менше з тим, якщо я опинюсь на краю кратера, мені доведеться повернутись до зручнішого місця. А тут просто справжній клятий лабіринт із кратерів. Я повинен бути уважним, пильнувати увесь час. Треба орієнтуватись ще по місцевих прикметах на додачу до широти й довготи.

Моє перше випробування - це проїхати між кратерами Резерфорда та Трувело. Має бути не надто важко. Вони розділені 100 км. Навіть я не зможу все тут просрати, правда?

Правда?

Мені вдалось пройти по мотузку між Резерфордом та Трувело без пригод. Визнаю, ширина мотузка була 100 км, і що?!

Зараз я насолоджуюсь своїм четвертим Повітряним днем подорожі. Я був у дорозі 20 Солів. Поки що все за розкладом. Відповідно до моїх мап, я проїхав 1 440 км. Не зовсім половина путі, але майже.

Увесь цей час я збирав зразки ґрунту й каміння на кожному місці стоянки. Те ж саме я робив на шляху до Патфайндера. Але цього разу я знаю, що НАСА стежить за мною. Тому я позначаю кожен зразок відповідним Солом. Вони знатимуть моє розташування до дідька ліпше за мене. Вони можуть пов’язати зразки з їхнім місцем пізніше.

Це можу виявитись марнуванням сил. Навряд чи у МЗЧ буде велика вантажопід’ємність, коли я злітатиму. Щоб перехопити Гермеса, я муситиму досягти погону відриву від планети, але він був спроектований лише для виходу на орбіту. Єдиний спосіб розігнати його до потрібного погону - це скинути багато ваги.

Принаймні це підтасовування буде завданням НАСА, не моїм. Коли я дістанусь до МЗЧ, я знову буду на зв’язку з ними, і вони зможуть розказати мені, які треба зробити переробки.

Мабуть вони скажуть: “Дякуємо за збирання зразків. Але залиш їх на Марсі. І одну із свої рук. Вибери, яка тобі подобається менше.” Але на малоімовірний випадок, якщо мені дозволять їх узяти, я продовжую їх збирати.

Наступні кілька днів мандрів мають бути легкими. Наступна велика перешкода - це кратер Март. Він точно на прямому шляху до Скіапареллі. Це коштуватиме мені сотні кілометрів кружного шляху, але нічого з цим не зробиш. Спробую націлитись на південний край. Що ближче я підберусь до нього, то менше часу змарную на об’їзд.

- Ти читав сьогоденні новини? - спитала Ллюїс, витягаючи свою їжу з мікрохвильовки.

- Так, - сказав Мартінез, сьорбаючи свій напій.

Вона сіла з протилежного від нього боку столу у Реку. Обережно відчинивши гарячий пакунок, вона лишила його на хвильку, щоб той охолов.

- Марк в’їхав у пилову бурю учора, - сказав він.

- Ми повинні бути готові до імовірності, що він не дістанеться до Скіапареллі, - сказала Ллюїс. - Якщо це станеться, ми повинні не занепадати духом. У нас попереду ще довга путь перш ніж ми опинимось вдома.

- Він вже був мертвим, - сказав Мартінез. - Це дуже нас гнітило, та