Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Янсен підняв палець, озирнувся. Зоя запнула шторку. Янсен вийшов на місток. Там стояв, вчепившись у поручні, Роллінг, обличчя його, з криво і щільно стуленим ротом, було спотворене люттю. Він вдивлявся у ще курну перспективу затоки.

— Ось він, — ледве проказав Роллінг, простягаючи руку, і палець його завис гачком над блакитним морем, — он у тому човні.

І він квапливо, наганяючи жах на матросів, клишоногий, схожий на краба, побіг сходами з капітанського містка і зник внизу. Звідти телефоном він підтвердив Янсену недавній наказ — взяти на борт людину, яка підпливала шестивесловим човном.

Ще ніколи не випадало, щоб Роллінг одривав ґудзики на піджаку. Нині він одкрутив усі три ґудзики. Він стояв серед розкішної, вистеленої ширазькими килимами,[48] обладнаної дорогоцінним деревом каюті і дивився на стінного годинника.

Одірвавши ґудзики, він заходився гризти нігті. З шаленою швидкістю повертався до колишнього дикого стану. Він чув окрик вахтового і відповідь Гаріна з човна. У нього спітніли руки від цього голосу.

Важкий човен ударився об борт. Пролунала дружна лайка матросів. Зарипів трап, почулася хода. «Бери, підхоплюй… Обережніше… Готово… Куди нести?» Це вантажили ящики з гіперболоїдами. Потому все стихло.

Гарін попався у пастку. Нарешті-бо! Роллінг схопив холодними, вологими пальцями носа і видав шипучі, кашляючі звуки. Люди, які знали його, запевняли, що він ніколи в житті не сміявся. Неправда! Роллінг любив посміятись, але без свідків, наодинці, після удачі і саме так, беззвучно.

Потім зателефонував Янсенові:

— Взяли на борт?

— Так.

— Проведіть його в нижню каюту і замкніть на ключ. Постарайтеся зробити це чисто, без галасу.

— Єсть! — жваво відказав Янсен.

Щось навіть дуже жваво, Роллінгу це не сподобалось.

— Алло, Янсен?

— Так.

— За годину яхта повинна бути у відкритому морі.

— Єсть.

На яхті зчинилася біганина. Забряжчав витягуваний якірний ланцюг. Запрацювали мотори. За ілюмінатором побігли струмені зеленуватої води. Став обертатися берег. Увірвався вологий вітер в каюту. І радісне відчуття швидкості розлилося по всьому стрункому корпусу «Арізони».

Звісно, Роллінг розумів, що чинить велику дурницю. Але не було колишнього Роллінга, холодного гравця, нездоланного буйвола, неодмінного відвідувача недільних проповідей. Він діяв тепер так чи інакше не тому, що це було вигідно, а тому, що мука безсонних ночей, зненависть до Гаріна, ревнощі наче туманом оповили його мозок. Одно бажання володіло ним — знищити Гаріна і повернути Зою.

Навіть неймовірна удача — загибель заводів Анілінової компанії — промчала як у сні. Роллінг навіть не поцікавився, скільки сотень мільйонів відрахували йому двадцять дев’ятого біржі всього світу.

Цього дня він чекав Гаріна у Парижі, як було домовлено. Гарін не приїхав. Роллінг передбачав це і тридцятого помчав на аероплані до Неаполя.

Тепер Зою усунено з гри. Між ним і Гаріним ніхто не стояв. Розправу обмірковано до дрібниць. Роллінг закурив сигару. Він навмисне трохи зволікав. Він вийшов із каюти в коридор. Відчинив двері на нижню палубу, — там стояли ящики з апаратами. Двоє матросів, що сиділи на них, підхопилися. Він одіслав їх у кубрик.

Зачинивши двері на нижню палубу, він спроквола пішов до протилежних дверей, у рубку. Взявшись за дверну ручку, помітив, що попіл на сигарі надломився. Роллінг самовдоволено всміхнувся, думки були ясні, давно він не відчував такого задоволення.

Він розчинив двері. У рубці, під кришталевим ковпаком верхнього світла, сиділи, дивлячись на прибулого, Зоя, Гарін і Шельга. Тоді Роллінг одступив у коридор. Він задихнувся, мозок його буцімто миттю сколотило ложкою. Ніс запотів. І, що було вже зовсім дивовижно, усміхнувся жалюгідно і безглуздо, зовсім як службовець, заскочений на підчитуванні бухгалтерської книжки (був з ним такий випадок років двадцять п’ять тому).

— Доброго дня, Роллінг, — сказав Гарін, підводячись, — ось і я, друже.

Сталося найстрашніше — Роллінг опинився у смішному становищі.

Що можна вдіяти? Скреготіти зубами, бушувати, стріляти? Ще гірше, ще безглуздіше… Капітан Янсен зрадив його, зрозуміло. Команда ненадійна… Яхта у відкритому морі. Зусиллям волі (у нього навіть рипнуло щось усередині) Роллінг прогнав з обличчя кляту усмішку.

— А! — він підняв руку і помахав нею, вітаючись: — А, Гарін… Що ж, захотіли провітритися? Прошу, радий… Будемо веселитися…

Зоя сказала різко:

— Ви кепський актор, Роллінг. Перестаньте потішати публіку. Заходьте і сідайте. Тут усі свої, — смертельні вороги. Самі винні, що приготували собі таке веселеньке товариство для прогулянки Середземним морем.

Роллінг олив’яними очима глянув на неї:

— У великих справах, мадам Ламоль, нема особистої ворожнечі або дружби.

І він сів до столу, мовби на королівський трон, — поміж Зоєю і Гаріним. Поклав руки на стіл. Хвилину тривала мовчанка. Він сказав:

— Гаразд, я програв гру. Скільки я маю платити?

Гарін одказав, сяючи очима, усмішкою, готовий, здається, зайтися найдобродушнішим сміхом:

— Рівно половину, давній друже, половину, як було домовлено у Фонтенбло. Ось і свідок. — Він махнув борідкою в бік Шельги, який похмуро барабанив нігтями по столу. — У бухгалтерські книжки ваші я не залазитиму. Але на око — мільярд у доларах, звісно, в