Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ні про що, — шепнула Рен. — Ми спостерігаємо, — вона кивнула назад.

Нікта озирнулася: там ішли Закс із Енлілем і обговорювали практичне завдання. Енліль щось показував на пальцях, а Зак то зосереджено його слухав, то роздратовано хитав головою і починав із запалом пояснювати свою позицію.

— З вами коментаторка Нікта Ромі. Сьогодні ви бачите унікальне явище, — шепнула золотоока дівчинка. — Зак і Енліль уперше і, можливо, востаннє спілкуються між собою доброзичливо! І — сенсація дня — не про Рендалл Савітрі!

— Гей, припини! — Рен штовхнула подругу ліктем, проте та лише захихотіла.

А тоді позаду щось бахнуло, усі повернулися на звук і побачили обгорілі брови Закса і тліючу сферу в руках Енліля. Кандидат у Тріаду спокійно й ледь ніяково всміхався, а вогняний бог із запалом доводив свою правоту, не зважаючи на дим, який виривався з-під його підошов.

Розділ 11

Найкращий друг Зевса

— Може, годі шукати шлях ще більше нашкодити тобі? — Рен із сумнівом перечитала описи засобів атак, які приніс кандидат у Тріаду.

Останні півгодини вони вибирали найдієвіші методи зупиняти «темну» сторону студента в аудиторії, сповненій забутих мрій. Рен укотре подумала, що хлопець тримається просто прекрасно як на того, у кому живе прокляття, перетворюючи його на холоднокровного маніяка.

— Це не мало б мені нашкодити, — бадьоро кивнув Енліль. — Я обирав за принципом дії потоків повітря. Тож тобі це буде до снаги. Тим більше, не сприймай за образу, Рендалл Савітрі, але не думаю, що ти зможеш завдати мені відчутної шкоди.

— Добре, вивчу всі, — ствердно кивнула дівчина, ховаючи записи до сумки.

— Покладаюся на тебе, — Енліль посерйознішав. — Направду, я не мав би брати участь у вигадуванні захисту від себе самого.

— То я проконсультуюся ще з Адіті — у неї доволі ефективно виходить протидіяти тобі. Може, мені про всяк випадок носити найважчий том історії Академії і в разі чого гримнути тебе по голові?

— Може, — усміхнувся хлопець. — Вибач. Я вже просив Аматерасу, щоб вона призначила Адіті за мною наглядати. Чи щоб закрила мене в ізоляторі й не випускала, доки не вирішиться з цим прокляттям. Але вона відмовилась. Не тямлю чому.

— Бо якщо ви із Зіркою будете стикатися в коридорах Академії, то розвалите тут усе, — відказала Рен.

Енліль усміхнувся.

— Гаразд. Твоя правда. У разі потреби можеш просто проламати в мене під ногами підлогу.

— Е ні, — дівчина демонстративно зістрибнула з парти і постукала ногою по стертому паркету. — Такого я не робитиму. А то ще директорка вирішить, що я заразилася від тебе.

Паркет у відповідь невдоволено рипнув, мовби під ним ховалася порожнина. І — провалився.

Рен інстинктивно намагалася вчепитися за щось, проте руки знаходили лише порожнечу.

Замість падіння вона опинилася в темряві, схожій на Вихор. На душу Нікти. Тільки не на аудиторію чи підвал поверхом нижче, куди, за логікою речей, вони мали б упасти.

І не впали.

Внутрішній голос попереджав, що то може бути витівкою темної сторони Енліля. Та навіть його тут не було.

Дівчина врешті відчула під ногами щось суще і тверде — потенційно кам’яну підлогу. Вона продерла очі, але це не допомогло — стояла могильна темрява. Після короткого дослідження Рен зрозуміла, що з чотирьох боків її замикають у пастку кам’яні стіни. Жодного джерела світла чи натяків на вихід. Бездоганна камера для смертника.

— Енлілю?

Мовчанка.

— Енлілю, коли ти десь тут…

Тиша.

— Хто-небудь?

Згори впала краплина води, втрапивши за комір светра Рен, і прокреслила холодну доріжку по її спині.

І тут дівчина справді злякалася.

Шорстка рука, яка за мить лягла їй на плече, виявилася знайомою.

— Це я, Рендалл, це я! — заспокійливо шепнув Енліль.

Рен відсахнулась і втиснулася спиною в стіну. Тьмяний вогник розгорівся в долоні кандидата до Тріади і вихопив з темряви його обличчя — ні божевільної усмішки, ні криваво-червоних очей. Дівчина зітхнула з неабияким полегшенням.

Попри непроникні стіни навколо, присутність Енліля вселяла надію, що вони виберуться назовні.

— Там було щось, — пригадала Рен. — Під паркетом. Щось заховане.

— Отже, ми провалились бозна-куди не після твоєї спроби перевірити підлогу на міцність, — хлопець зосереджено простукав стіну і додав: — Здається, вийти звідси тихо й без невеликої руйнації не вдасться.

Рен розвела руками:

— Треба то треба. Думаю, директорка вибачить нам незначну руйнацію. Вибухівку шукаєш? — усміхнулася вона, спостерігаючи, як Енліль нишпорить по кишенях смугастого кардигана.

— Майже, — хлопець розкрив долоню — на ній лежали три персні. — Цього має вистачити.

Він надів прикраси на пальці правої руки, заплющив очі, і запала повна тиша. Рен вчувалося, мовби щось двигтить у них під ногами, а тоді одна зі стін затріщала і розсипалась порохом.

— Стріла землі, — пояснив друг. — Камінь — у моїй владі. Достатньо побачити, де проходить стріла, і зруйнувати її.

— Зручно, — усміхнулася Рен.

Коли пил осів, перед ними простягся вузький коридор, який губився в темряві вже за декілька метрів. На стіні пломенів вогонь.

— Візьмемо його з собою, — Енліль простягнув руку і зняв смолоскип. — Ого, тут невгасиме полум’я!

Рен кивнула зі згодою. Загубитись у чорноті серед стін, які бачили, мабуть, перший день Академії, їй не хотілося. Від каменю віяло пронизливим холодом, який не лише проникав крізь светр і пробирав до кісток, але й торкався глибин свідомості, навіюючи острах.

Хлопець підніс смолоскип угору і вихопив з пітьми низьку закіптюжену стелю, по якій пробігали глибокі тріщини, наче свідчення давньої історії, натиску