Твори в п'яти томах. Том II - Володимир Миколайович Владко
Не гаючи часу, Дорбатай вів далі свою складну й добре обмірковану гру, підготовку до поховання. На честь померлого вождя Сколота приносилися людські жертви, як того вимагали священні звичаї. Цього дня під ножами віщунів загинуло троє рабів. Натовп скіфів мовчки стежив за кривавою церемонією. Полонені чужинці стояли серед почту Гартака. Іван Семенович підтримував Ліду, що сховала голову у нього на грудях, затулила вуха і лише час од часу нервово здригалася.
Ця жорстока церемонія справила на дівчину важке, гнітюче враження. Принаймні з годину після повернення з степу вона лежала в кибитці майже непритомна, не відповідаючи на запитання Івана Семеновича, наче нічого не чула й не бачила. Після кількох невдалих спроб вплинути на знервовану дівчину Іван Семенович вирішив дати Ліді спокій і навіть не пробував більше втішати її. І це було на краще. Поступово дівчина опанувала себе.
Вона сіла на килим, ще бліда, рухи її були трохи непевні, але Іван Семенович з радістю відзначив про себе, що з Лідою можна побалакати, що вона починає тверезо реагувати на зовнішні події. Про що ж завести розмову, щоб допомогти дівчині остаточно опанувати себе?..
Раптом залунали гучні, збуджені вигуки вартових, що оточували, як звичайно, намет чужинців. Мовби вони чогось злякалися… Що таке?.. Ліда підвела голову, прислухалась. Очі її враз заблищали.
— Діана! Діана! — радісно вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це ж Діана!
Справді, тепер уже виразно було чути грізне гарчання собаки. Вона, мабуть, підбігла до кибитки, бо гамір і злякані вигуки скіфів посилилися. Ще загрозливе гарчання — і Діана опинилася в кибитці. Ніхто не насмілився, як і раніше, спинити її!
Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала їм руки, стрибала і намагалася облизати від надміру почуттів ще й їхні обличчя. Сміючись, ще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану, обіймала її і називала найлагіднішими іменами.
А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, тим часом помацав нашийник собаки, витягнув звідти клаптики паперу, подивився на них, лукаво посміхнувся й подав Ліді.
— Ну от, люба моя, здається, я можу вручити вам те, що відразу поліпшить ваш настрій, — сказав він. — Бачу, ви навіть не питаєте, що це таке, чи не так, бо самі розумієте. Ага, ага, лист від нашого Артема! І, гадаю, на вашу адресу.
— Чому на мою, а не на вашу? — ніяковіючи, спробувала заперечити дівчина.
— От цього вже не знаю, — ще лукавіше посміхнувся геолог. — А втім, навіщо витрачати час на зайві розмови? Беріть читайте. І після того — дуже прошу вас! — принаймні перекажіть мені зміст, бо мені також цікаво знати про справи наших друзів. До речі, якщо там є якась таємниця, можете її обминути…
Ліда зашарілась. Не відповідаючи на жарти Івана Семеновича, одразу почала вголос читати нерівні, поквапливі рядки.
— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба негайно відповісти, бо вони дуже турбуються про нашу долю.
— А таємниць, як ви висловилися, в листі немає, — зауважила Ліда.
— Хай вас це не бентежить, любонько, — наче між іншим озвався Іван Семенович. — Зараз немає, то, напевно, будуть… Проте до діла. Беріть мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про все, що сталося з нами після нашої розлуки. Можете цього разу не заощаджувати папір.
Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона вже старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, все. І скільки ж, справді, вмістилося в тому великому, трошки розкиданому, але переповненому почуттів листі! Закінчувався він так:
“І вже коли я писала цього листа, довелося раптом увірвати його, бо до нашої кибитки несподівано ввійшов, уяви собі, сам Гартак у супроводі кількох рабинь. Він намагається бути поважним в золотому шоломі Сколота, але такий самий гидкий, як і раніше. Рабині принесли різні коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та багате скіфське вбрання. Поклали все це переді мною і пішли. А Гартак указав мені на ті речі рукою — мовляв, усе це мені в подарунок. Ти розумієш, Артемчику, він робить мені подарунки, цей негідник!
Я не встигла ще нічого, сказати, як Іван Семенович незаперечно мовив:
“Приймайте, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і тішить, що ви задоволені, раді, навіть захоплені тими подарунками!”
Наскільки зуміла, я виконала те, що він сказав. Здається, Гартак пішов задоволений. А як же це противно! Адже він дивиться на мене як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька певен, що я погодилася на це!..
Проте Іван Семенович каже, що все йде, на його думку, як слід. Він ще сказав:
“Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися стати його дружиною, тим менше перед нами буде небезпеки. Найголовніше для нас — ждати й відтягувати вирішальні події. А тим часом Артем і Варкан щось придумають…”
Це так, Артемчику, ви щось придумаєте, правда?..
Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісо, я до твого листа не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож незабаром відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе кудись збираються. Бачила, як лагодять вози і знімають з кибиток оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Думаю, що незабаром, бо інакше навіщо б було зараз готуватися?..
Ти кажеш, Артеме, що невільники — наші друзі, і обіцяєш усе пояснити згодом. Та хіба це для мене новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, серед скіфів, ми твердо вирішили, що наш шлях — з простими скіфами, з пригнобленими і невільниками. Адже ми радянські люди й іншого шляху в нас не може бути, правда, Артеме? А тепер, коли йдеться про повстання, — ти й не розумієш, як нам з Іваном Семеновичем обом хочеться взяти в ньому участь, бути на волі, бо ж інакше ми нічого не можемо зробити. Ось чому Іван Семенович (і я також!) дуже просить тебе сповістити докладно про все. Іван Семенович каже, що йому треба знати
