Твори в п'яти томах. Том II - Володимир Миколайович Владко
Юнак аж сам запалився від своїх пристрасних слів, він весь горів бажанням прискорити справу. Тому Дмитро Борисович переклав співбесідникам тільки головну його думку, щоб Артем скоріше мав відповідь.
— Є кілька причин тому, що повстання не можна починати зараз, — дуже серйозно мовив Роніс.
— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення серед невільників, а також серед мисливців і скотарів зростає весь час. Чого ж іще чекати?
— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасно повстання, — похмуро відповів Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість… і ви самі бачили наслідки їх легковажності… Повстання — то дуже складна справа. Один недогляд — і все може загинути.
Артем знову опустив голову: надто вже переконливо говорив цей розумний грек.
— Нам треба поповнити запас зброї — це раз, — вів далі Роніс. — Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Та й віщуни мають чимало зброї. Друге: всі вони зараз об’єднані. Їх об’єднує страх перед повстанням, і вони дуже пильні…
— Так що з того, — знову спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися? Все залежить од вас самих і од ваших спільників. Треба все пояснити народові, розтлумачити йому, відкрити народові очі на підлість Дорбатая, розказати, як віщуни отруїли Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена, це ж розуміти треба! — додав він захоплено.
Роніс зацікавлено дивився на нього: мабуть, йому подобалася щира запальність молодого чужинця.
— Все це правильно, — відповів він по паузі. — Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під великим впливом Дорбатая, бо він надто їх налякав. Віщун добре зіграв свою гру, ви це бачили самі. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота. Але, запевняю вас, незабаром усе зміниться…
— Коли?
— Це залежатиме від того, коли плем’я вирушить у жалобну подорож. А така подорож викликана смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що таких уславлених скіфських вождів, як Сколот, мають ховати в священній місцевості, до поховані и інші скіфські вождь які жили раніше від них. Ця місцевість називається…
— Гери! — вигукнув Дмитро Борисович, забувши раптом про свою роль перекладача. Нові думки заполонили свідомість археолога. Звісно, він знає це, бо читав про церемонії поховання скіфських вождів ще в Геродота, того самого стародавнього грецького історика, який лишив нащадкам найбільше відомостей про скіфів. Звичайно, так: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій, невідомій нікому місцевості, шляху до якої ніхто, крім самих скіфів, не знав. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію відшукати гробниці скіфських предків?..
Втім, так урочисто у Герах ховали тільки вождів, так званих царських скіфів, могутнього войовничого племені. Так писав і Геродот. Чому ж порівняно невеличке плем’я, плем’я кочівників Сколота, теж мало такий звичай? Може, це плем’я, залишившись ізольованим, перейняло собі звичаї головного племені царських скіфів, про які знало з легенд? Це було єдине можливе пояснення археолога…
Тим часом Роніс поглядав на нього, здивовано підвівши брови: звідки цей чужинець знає назву священної місцевості скіфів? Але відповів він так само спокійно й урівноважено, наче й не був вражений:
— Так, то Гери. Мало хто знає, де саме вони. Але відомо, що там протікає ріка Борисфенес…
— Наш Дніпро… — тихо додав для Артема Дмитро Борисович.
Роніс казав далі:
— Сьогодні уже починають бальзамувати тіло Сколота. Через кілька днів усе стійбище зніметься з місця й вирушить у жалобну подорож до Гер. Разом з усім населенням стійбища вирушать і невільники. Бо під час похованн в Герах мають відбутися великі відправи з людськими жертвами… і Дорбатаєві треба мати великий запас невільників для тих жертв…
Роніс замовк, сумно похиливши голову. Помовчавши деякий час, він знову заговорив:
— Пробачте мені, ці думки погано впливають на мене. Дорбатай приноситиме в жертву богам безвинних людей… лише для того, щоб ще більше задурити скіфів і примусити їх боятися… ні, не богів боятися зрештою, а його самого!
— Може статися так, що йому не пощастить зробити цього. — зауважив Варкан.
— Я теж сподіваюся, — насупивши брови, відповів грек. — Бо саме тоді, коли процесія прибуде в Гери, має спалахнути й наше повстання. Так ми розраховуємо!
В Артема враз загорілися очі: нарешті він почув про якісь певні терміни!
— Бачите, — продовжував Роніс, — під час жалобної подорожі друзі Варкана встигнуть розказати все що треба мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. А мої товариші зроблять усе потрібне серед невільників. Тим часом табір Дорбатая і старшин значно ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче переміщаються, і багатії не триматимуться купи. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що до Гер все буде зовні спокійно. Дорбатай вважатиме, що все втихомирилось…
Слухаючи це, Артем із справжньою вже повагою дивився на Роніса. Ця невисока, стримана людина подобалася йому все більше й більше. План Роніса передбачав і враховував усе, що можна було уявити. Кожен крок було зважено і всебічно обмірковано. В ньому не лишалося місця необережності, легковажності, запальності, які могли б зашкодити справі. Ніхто не зміг би заперечувати Ронісові. І зрозуміло, чому Варкан цілком підтримує свого друга. Це ж справді прекрасне, рідкісне сполучення: відвага і безстрашність молодого скіфського воїна — і зважена розсудливість, розумна передбачливість стриманого, звиклого до урівноважених розрахунків досвідченого грека.
Лишається тільки одне — щоб Дорбатай не встиг нічого заподіяти Ліді та Івану Семеновичу до часу закінчення жалобної подорожі, до часу повстання. Чи можна надіятись на це?
Немов відповідаючи на тривожні думки юнака, Роніс знову заговорив розсудливо, переконливо:
— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая. Він буде дуже зайнятий церемонією як головний віщун. Йому просто не буде часу завдати якоїсь шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім можна не турбуватися, коли згадати про зацікавленість Гартака. Та й за долю вашого товариша також можна бути спокійним.
— А це ж чому?
— Тут є свої причини. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити вашого товариша…
— Нічого собі припущення, дуже втішне! — вихопилося мимоволі в Дмитра Борисовича.
— Навіть у такому випадку Дорбатай не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо ж для нього незрівнянно
