Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

здавалося, до суміжного із кабінетом приміщення. Коли вхідні відчинялися, то затуляли ті інші. Марко відчув, що по ногах війнуло холодом. Повітря у кабінеті враз посвіжішало. Хлопець озирнувся і побачив на тлі обох зачинених дверей молодого чоловіка, трохи старшого за Ілька. Той був у вишитій червоними і чорними нитками сорочці, білих штанях, підперезаний широким гаптованим паском. Мав довге, до плечей солом'яне волосся, а очі... Очі в нього були бузкового кольору. Звання отамана йому ніяк не пасувало. Швидше — джура. Утім, слова «джура» Марко теж іще не знав. «Він схожий на мандрівного співака», — промайнула у нього думка, а парубок-отаман тим часом ступив до юнака, простягаючи для потиску вузьку, але міцну правицю.

— Мене звуть Михайлом, — назвався отаман.

— Марко.

— Звідки ти до нас прийшов? — отаман сів до столу, вказавши Ількові і Маркові на стільці поруч.

Мовчки, не перериваючи, Михайло вислухав історію подорожнього, тоді доручив Ількові нагодувати гостя та влаштувати його на перепочинок, а сам вийшов крізь ті двері, звідки віяло холодом. Маркові здалося, що за ними... сяють зорі...

17. Її Палаюча Мудрість

Нод незчувся, як заснув. Горанг не навідав його і цього разу. Ранок увірвався у його спальню разом із веселим господарем будинку в Тасавському передмісті столиці. Самус притягнув із собою три газети.

— Ну, тепер ти в нас знаменитість! — сміявся барон. — Сьогодні Йайд розповість про тебе Загрі, а вона, швидше за все, вже знатиме про твою знамениту особу з газет. Неодмінно зацікавиться.

Нод вихопив у барона газету. Уся друга сторінка була присвячена репортажу про їх прибуття до палацу. Серед кількох світлин був навіть крупний план Тява. Підпис під фото: «Ще одна загадкова особа, яка супроводжує його гоноровість барона Самуса Дорга». Текст статті виявився цілком нейтральним. Приїхав барон. Давно його не бачили у столиці. З бароном загадковий молодий чоловік. Обох прийняла королева, їх плани невідомі, проте політологи пов'язують раптове повернення «блудного сина» з намірами Імперії домогтися проголошення наступником престолу імперського принца Ліруда.

Інше, ділове видання повідомляло, що Нод може бути спеціальним кур'єром чи то з Гирлону, а чи з Архепелагу, який, можливо, уповноважений передати королеві пропозиції щодо союзу проти Імперії. І лише жовтий листок «Світські подробиці» цитував Кетрю Собачу, котра натякала на те, що має у своєму розпорядженні факти, що могли б бути цікаві читачеві, проте міркування пристойності не дозволяють їх оприлюднити...

— Я чекав гіршого, — зізнався Нод. — Коли вже я став відомим, то, може, це якось допоможе Юсу і Кинаву знайти мене. Звісно, якщо їм вдалося здійснити наш план їх втечі з Республіки. Сподіваюся на це дуже, та щось важко мені на душі.

— А як ви домовлялися знайти один одного? — Самус всівся на розстелене ліжко.

— Кинав із Юсом мали б здатися прикордонникам Конфедерації та показати їм стародавні бузкові перли Азборанів, повідомивши, що ці коштовності є частиною давно втраченого спадку, який тепер належить короні Ланоду, і вони бажають повернути їх законним власникам.

— А далі що? — Самус не виказував подиву щодо слабкості цієї ідеї, бо здогадувався, хто її автор.

— За таку сенсацію — «знайдено давно втрачені історичні коштовності, і втікачі з Республіки мають намір добровільно та безкоштовно повернути їх короні Ланоду» — ухопилася б преса, і про Юса з Кинавом написали б в усіх газетах. Таким чином я мав їх знайти.

— У Республіці усі такі, як би то сказати, наївні? Чи, може, це в Азборанів спадкове? — Самус таки не втримався, щоб не висловити усе, що думає про такий план...

Дет Дут знову говорив із Буртаком над ліжком Сата Сата, що перебував у надійно глибокій комі. І знову дуумвір слухав доповідь підполковника «потилицею».

— Речей із ординарцем Юсом не було. Лише паспорт та військова посвідка, — пошепки повідомив Буртак.

— А гроші?

— Теж ні. Ми обшукали все довкола, і ніяких речей не знайшли.

— А слідів того другого, студента?

Буртак увесь захолов, проте наважився відповісти. Подумки він подякував звичці дуумвіра стояти спиною до доповідача — в очі не наважився б збрехати.

— Слідів Кинава не відшукали...

— Як таке може бути?

— Ми переслідували втікачів із собаками! Виявилося, що Юс заховався у вітроломі. Його собаки вистежили, але тоді внюхали лігво дикої свині з виводком і кинулися до неї. Свиня їх на смерть порвала, вояки навіть добігти не встигли до місця сутички. Командир наказав оточити вітролом та шукати у ньому, а сам викликав підмогу. Знайшли ординарця майже під ранок — добре вміє маскуватися. Підмога тим часом обшукувала прилеглу місцевість, але там усі сліди, якщо вони були, знищила ранкова злива.

Про те, що насправді під великим валуном знайшли мокрий наплічник з частиною речей Юса та ознаки залягання там Кинава, підполковник змовчав — інтуїція досвідченого контррозвідника підказувала, що саме час починати власну гру, бо стількох провалів Дет Дут йому не пробачить. За його наказом про знахідку мали мовчати і командири двох загонів. Навіть між собою їм було заборонено про неї говорити.

— Того Юса допитали? — дуумвір різко крутнувся на підборах, повертаючись до співрозмовника.

— Так, але наразі без тортур.

— Коли його привезуть? — допитливий погляд дуумвіра свідчив про наявність у нього якогось плану.

— Завтра над вечір.

— Ніяких допитів. Посадіть до камери самого. Нехай його нормально годують, виводять гуляти, дають спати вісім годин. Загалом нехай з ним поводяться добре, але відповідно до режиму утримання. І жодних допитів. Днів три-чотири, а тоді я сам із ним говоритиму.

— Мені з ним теж не слід зустрічатися? — удав байдужість Буртак, якому дуже кортіло першим переговорити з ординарцем.

— Ні, — відрубав дуумвір. — Перебалакайте з новим лікарем про стан бідолашного Сата Сата. Доповісте мені про це після обіду, — Дет Дут пішов.

Парк принца Альсанда розкинувся на лівому березі Лосмуру, десь на половині шляху від Тасавського передмістя до Університету, між набережною та площею перед королівським палацом. Пам'ятник, біля якого Самус на шосту вечора призначив зустріч Йайду, стояв у кінці алеї, густо обсадженої липами, що змикали свої крони угорі. Монумент Альсанда являв собою реалістичну, виразну бронзову скульптуру у натуральний зріст. Принц у мисливському костюмі з рушницею на плечі тримав у правій руці за хвіст нещасну лисичку, яка вже оберталася, вишкіривши зуби, щоб завдати його високості фатального укусу.