Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
— Добре. І... — звів брови Самус.
— І після тієї справи є в мене на міцному гачку один жадібний парубок-сектант у конфідентах...
— Це у конфіденційних інформаторах?
— Так.
— Гачок надійний?
— Дуже. Він привласнив частину коштів секти від продажу наркоти. Якщо там про це дізнаються...
— Зрозуміло, Пилипе. Отже, я за адресою.
— Та куди вже від тебе подінешся? Розповідай, що саме треба.
— Ти мене з ним лише познайом і накажи в усьому слухатися. А те, що він жадібний, дуже добре. Скажеш йому, що я, навпаки, геть чисто із себе увесь щедрий, — посміхнувся барон.
— Ти маєш намір спілкуватися з ним під власним іменем? Ризиковано!
— А що його робити, коли мене у Королівстві знає кожна собака?.. Давай не будемо зволікати. Коли познайомиш?
— Та хоч сьогодні ж увечері. Давай о восьмій тридцять у корчмі «Ла-ла-ла-ла». Пам'ятаєш таку? — кругле обличчя добропорядного детектива почало розпливатися у широкій посмішці, а тоді старі знайомі розреготалися разом.
Обоє згадали, як ще у студентські роки Самус придумав сороміцьку пісеньку про сексуальні взаємини дуумвірів Республіки із вівцями та вперше виконав її у цій корчмі під голосний регіт чоловічої частини студентського братства. Простенька пісенька із приспівом «луй-ло, ла-ла-ла-ла» майже без «інформаційної допомоги» таємних служб стала хітом від Межимор'я до Султанату. Кілька років поспіль вона виконувалася вболівальниками на всіх спортивних змаганнях за участі команд із Республіки, аж поки дуумвіри не заборонили своїм спортсменам брати участь у них, остаточно опустивши «залізну завісу». То був перший скандал у буремній «громадській діяльності» Самуса Дорга, ще до того, як він став бароном. Не лише та пісенька зажила слави — заклад, де її вперше було виконано, став ще популярнішим. За ним закріпилася назва «Ла-ла-ла-ла» — спочатку неофіційно, а тоді її, зрештою, легалізували за допомогою вивіски на вході. Чотири вівці із сумними мордами, здійнявшись на задні ноги, передніми тримали кожна по одному складу «ла». Клієнти були у захваті.
— Хто ж не пам'ятає? — спробував посерйознішати після кількох хвилин реготу Самус. — Слухай-но, добропорядний, маю до тебе іще одне діло.
— Ох і діловий ти, бароне, сьогодні!
— Є в мене камердинер на ім'я Планс...
У сутінках Юс із Кинавом залягли за порослим мохом валуном, що примостився на крутосхилі над Ліспорубатом у заростях кропиви, поміж соснами. Звивистою стежиною унизу крадькома просувався оперативний загін контррозвідки у маскувальних одностроях. Кинав їх не бачив, бо Юс наказав йому сховати обличчя, аби воно не відсвічувало блідістю свого переляку на тлі темної зелені. Сам колишній ординарець замурзав собі лоб та щоки соком трави, змішаним із землею. Він обережно визирав з-за валуна, спостерігаючи за тим, який напрямок обере загін на роздоріжжі — вгору, що було небезпечно для втікачів, чи униз, до гірського селища. Загін рушив угору. За кілька хвилин їх могли викрити.
Юс помахом руки наказав Кинаву забитися під самісінький валун, віддав йому свій наплічник, прикрив сховок хлопця лапатими сосновими гілками, а сам відкотився схилом. Він узяв замашний камінь та пожбурив ним у кущі внизу, позаду загону. Звук, який виник від цього, можна було сприйняти за чиєсь падіння, а шурхотіння камінців, спричинене кинутим каменем — за намагання швидко зсунутися схилом. Група вояків миттю розвернулися та, розсипавшись півколом, кинулися вниз. Проте двоє залишилися на стежині угорі, а тоді рушили у напрямку Юса, майже навперейми йому.
На щастя, гірські сутінки швидко густішали. Попереду схил перерізало неглибоке провалля, на дні якого дзюркотів мілкий цієї пори року струмок. Його береги густо поросли ожиною та в'юнким диким плющем. Юс непоміченим устиг прослизнути у провалля і там вкляк, спостерігаючи за переслідувачами. Вояки пішли руслом униз, але тут почали повертатися ті, хто повівся на хитрість із каменем. Та не самі — лісом лунав збуджений гавкіт двох собак. Вочевидь, надійшло підкріплення.
Зійшовшись докупи, загін вислухав командира і знову повернувся на стежину, що проходила попід валуном, за яким ховався Кинав. От-от службові пси могли вчути його. Старий ординарець знову жбурнув камінь — цього разу униз вздовж річища струмка. Тоді ще один. Загін кинувся на звуки, а Юс почав дертися угору. Густі зарості, валуни, сутінки стали його спільниками. Однак противниками були треновані собаки. Відпущені з поводків, вони кинулися у самі зарості і заходилися обнюхувати все довкола. Юс непорушно завмер по коліна у холодній воді. Псів він не бачив, але чув їх азартне гарчання. Вояки тим часом рушили угору струмком. Літній ординарець мусив зробити те ж, і перший його крок привернув увагу собак — вони зайшлися голосним гавкотом. У загоні пролунала команда:
— Бігом!
Геть смеркло. З десяток променів ліхтарів бігали по кущах, будь-якої миті загрожуючи освітити Юса. Більше не звертаючи уваги на псів, які не наважувалися стрибнути у воду, він з останніх сил, сковзаючи на камінню, дерся угору, сподіваючись лише на те, що Кинав скористається нагодою непомітно зникнути. Попереду з'явився вітролом — дерева, у безладі навалені одне на одне, заплетені плющем. Струмок зникав у цьому хаосі. Юс поліз у самісіньку глиб несподіваного прихистку. Собаки раптом зайшлися несамовито лютим гавкотом та гарчанням, а тоді, судячи з шерхоту кущів, кинулися когось переслідувати — мабуть, почули Кинава. Юс завмер під товстим стовбуром. Він чув, що загін зупинися, прислухаючись, а кілька вояків побігли на гавкіт.
Від денного сну, такого приємного після підйому вдосвіта, Нод прокинувся аж надвечір. Йому чогось не вистачало. Спочатку не міг зрозуміти, чого саме, а тоді раптом збагнув — Горанг не прийшов до нього уві сні. Втім, жодних інших сновидінь він також не міг пригадати.
У Аріодському будинку барона Нод був лише з Плансом, який порався по господарству. Кухар та інші слуги мали прибути завтра. Після побаченого вчора уночі на пляжі біля «Зоряної вежі» парубкові не хотілося спілкуватися з камердинером, тож він, запитавши, коли повернеться Самус, усамітнився у невеликій бібліотеці — кімнаті на першому поверсі, де ледь вмістилися три книжкові шафи зі скляними дверима та стіл з лампою на ньому і кріслом поряд.
Тут переважали книжки з палеонтології, морської зоології, астрономії — певно, барон
