Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
Трохи оговтавшись від того, що нарешті сталося між ними, дівчина й парубок перебралися кожен на свій жорсткий дерев'яний тапчан у різних кутках кімнати. Ці ліжка прикривали лише циновки, плетені з пагонів молодого бамбуку. Молоді люди знову вдягнули довгі хламиди з конопляного полотна. На Архіпелазі цей одяг називали бурнусами. Клирт наказав носити їх, аби не надто вирізнятися поміж місцевих мешканців. Три бурнуси подарував їм капітан суховантажу, коли прощався з ними на рейді столиці Султанату — Харрадабаду. До берега їх гурт «контрабандою» за чималий бакшиш, як тут називали хабар, доправив лоцманський катер.
Протягом подорожі у трюмі з розповідей Еради та Клирта Рамир довідався, що столиця Султанату знаходиться на невеликому острові з північного краю Архіпелагу. Острів та місто мали однакову назву. За обрисами острів являв собою півмісяць, розвернутий увігнутим краєм — широкою бухтою на північ. Місце розташування острова-столиці являло собою найвигіднішу позицію серед усіх торгових портів планети — Харрадабад перебував приблизно на однаковій відстані на південь від Ланоду, на південний схід від Межимор'я та на південний захід від Республіки, що робило його незамінним перевалочним пунктом морської торгівлі Деоли. Крім того, сюди стікалися найрізноманітніші товари з найвіддаленіших островів Архіпелагу, а захищена від штормів чимала бухта дозволяла обслуговувати одразу сотні суден, не створюючи черги на перевалку.
Знавці політичної історії твердили, що одна з піратських ватаг, захопивши острів-півмісяць, швидко збагнула, що регулярний зиск від безпечної торгівлі вищий у порівнянні з непевними й ризикованими прибутками від піратства. Замість того, щоб грабувати купців, пірати почали брати з них мито, надаючи вигоди портової торгівлі. Порт забагатів. Поступово його власники підкорили інші острови, звідки почали звозити різноманітний товар — від прайських горіхів до золота, коштовного каміння та рабів. Зрештою, коли віра у Зорю прийшла на ці береги, рабство скасували, а Архіпелаг перетворився на централізовану державу — Султанат.
У Харрадабад з усієї планети натовпами прибували, крім крамарів і моряків, авантюристи та шахраї різного штибу — тут бо з поліцією та іншою владою було легко домовитися за той самий бакшиш. Проте лишатися довго непомітним у цьому людському розмаїтті не варто було й сподіватися — місцеві угруповання ревно контролювали терени своїх заробітків. Щойно прибулець переступав певну «межу рентабельності» своєї нелегальної діяльності, його без зайвих церемоній спроваджували на дно бухти.
Зовнішній край острова здіймався над морем пасмом високих похмурих скель. На східному розі «півмісяця» те пасмо переходило у плато, де били кілька прісних джерел, єдиних на острові. Перше поселення колись розташувалося саме тут. Нині на самому краю плато височів маяк, а під ним — султанський палац з білих порід будівельного каменю. Багато поколінь рабів, а пізніше вільнонайманих робітників перетворили плато на парк з фонтанами, водограями, павільйонами та альтанками.
Від воріт палацового муру до міста узвозом спускався прямий, так само брукований білим каменем шлях, який виходив на головну площу до міської управи. З площі витікали звивисті вулички, розгалужуючись провулками, які розділяли маєтки значних людей Султанату — військової еліти, бюрократії та купців. Свої резиденції вони ховали за високими кам'яними огорожами. Такою ж стіною цю частину міста відгородили від порту і ринку, за яким розташувалася бідніша його частина. Там жили ремісники, гендлярі та інший «середній клас». Околиці ж являли собою нетрі, заселені біднотою, аж до західного рогу «півмісяця», де на насипному мису височів другий маяк.
На межі нетрів та ремісницьких кварталів, у середній частині острова, розташувався духан, де нині потерпали від спеки князівна з парубком. Їх помешкання розташувалося під самим пласким дахом двоповерхової споруди, зведеної з саману. У провулок вона виходила вузьким фасадом, проте мала внутрішній двір з несподівано буйним садком — кілька смоківниць та олив. У дворі дзюрчав арик.
Клирт Рей залишив молодих людей удвох, бо мусив піти на явочну квартиру розвідки Князівства по документи на їх імена та місцеві гроші. Він заборонив Ераді та Рамирові потикатися надвір, щоб зайвий раз не потрапляти на очі пожильцям готелю — переважно дрібним крамарям, які приїхали на столичний базар.
Подорож до Архіпелагу тривала довгих п'ять днів. Ерада з усіх сил приховувала від супутників знервованість від невідомості та страх за долю сім'ї. Утім, марно, бо Клирт мав базові знання з психології, а Рамир просто інтуїтивно відчував настрій коханої. Він здогадувався, що його кохання до князівни не є таємницею для Клирта, але плекав сподівання, що командир не знає бодай про те, як далеко зайшли їх стосунки.
Повернувся капітан аж під вечір. Обличчя припорошене пилом, бурнус і накидка на голові — так само. Від нього аж віяло втомою, однак капітан посміхався. З-під бурнуса він дістав згорток місцевих газет, у якому виявилася пачка так само місцевих динарів та три цупкі розкладні папірці.
— Документами нас забезпечено, — знову посміхнувся Рей, сповзаючи спиною по стіні, щоб сісти прямо на підлогу.
— Це місцеві паспорти? — здивувався Рамир, крутячи в руках книжечку лише з двох сторінок, які водночас правили за обкладинку. — Чому без фотографій?
— У Султанаті є релігійна течія, догмат якої забороняє зображувати людей. Мовляв, перший пророк Туран-Нарут ніде не лишив свого зображення, отож, і нам не годиться. Вони мають право не вміщувати у паспорті власні світлини, замінюючи їх описом. Дуже зручно. От про тебе, Рамире, тут сказано: чорнявий, кароокий, кремезної статури, середнього зросту...
— А який зріст у них вважається несереднім? — ображено перервав парубок.
— Ну, той, який нижчий за тебе, зветься малим, — посміхнувся Рей, — а мій — вищий за середній...
— А мій? — поцікавилася Ерада.
— Ваш, — капітан зазирнув у її паспорт, — теж середній. Білява, світлоока, тендітної статури, громадянка Конфедерації Залізних Гір, — прочитав він далі. — До речі, усі три паспорти виписано на громадян Конфедерації. У тій ліберальній країні є спільнота дауншифтерів — людей, яким нецікаві суспільний успіх чи достаток, а часом і родина. Вони живуть, насолоджуючись життям — подорожують, інколи жебраючи на це гроші або перебиваючись випадковими заробітками, створюють невеликі сільські артілі, ведучи натуральне господарство чи рибалячи. Химерним чином вірування у Султанаті визнають таких за блаженних, а завдавати їм неприємностей вважається гріхом. Отож, тут до дауншифтерів
