Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

— Даруйте! Мені слід іти, — скоромовкою сказав Вогран.

— Так покваптеся. Не слід викликати її невдоволення. До часу.

— Біжу, — швидкі кроки Вограна зашаруділи до виходу.

Його співрозмовник рушив у інший бік. Трохи перечекавши, Нод із Самусом вийшли зі свого сховку та попрямували до палацу.

— Що то за покидьок Вогран? — Нод озирнувся навсібіч, аби переконатися, що їх не підслуховують так само, як вони робили це щойно.

— Один зі статс-секретарів матері. Справді негідник. Найгірше, що я сам рекомендував його, — зітхнув Самус. — Він з бідняцької родини з-під Тасава. Здібний, паскуда. Спромігся вступити до університету, був королівським стипендіатом. Про нього мені розповів один мій колишній викладач, я рекомендував його для роботи у Міністерстві двору, а далі він вже стрімко зробив кар'єру. Тепер зрозуміло, яким чином.

— А «вельможність» — то хто?

— Віце-канцлер, маркіз Будлейвіц. Він водночас міністр внутрішніх справ. Хутчіш ходімо до матері.

— А кого маркіз мав на увазі, коли говорив про якусь допомогу у їх намірах? — запитав Нод, поспішаючи за другом.

— Не знаю...

Вони вийшли з самшитового лабіринту, і Нод аж зупинився від захвату, побачивши палац у метрах п'ятдесяти попереду. Вздовж усього його паркового фасаду пролягала неширока довга водойма. Її берег, що виходив у парк, вкривали квіти та декоративні кущі, а ближчий до палацу був облямований мармуром. На рівній відстані один від одного там височіли ажурні постаменти з різьбленими мармуровими вазами на них. З ваз били струмені води. На висоту усіх трьох поверхів палацу на тлі світло-блакитних стін здіймалися стрункі білі напівколони, що підпирали три фронтони фасаду. З парку до палацу вели три входи — центральний та два симетричних бічних. Навпроти кожного через став-фонтан було перекинуто білі місточки.

— Це найчудовіша споруда, що я будь-коли бачив, — зізнався Нод.

— Цікаво, що ти скажеш, коли побачиш головний фасад, — озвався через плече Самус, звертаючи до містка праворуч. — Направду, я теж не зустрічав чогось, що можна було б порівняти з цим палацом.

Гвардійці біля входу мовчки відсалютували. Вочевидь, були вже попереджені, що Нодові дозволено перебувати тут. Піднявшись сходами на другий поверх, вони рушили анфіладою розкішних залів та кімнат, єдиним призначенням яких, здавалося, була демонстрація розкошів та споконвічних статків ланодських королів. Спочатку людей їм майже не траплялося — хіба кілька покоївок, натирачів паркету та двоє теслів, які лагодили вікно. Самус сам впевнено відчиняв кожні двері. Прочинивши наступні, він прошепотів Нодові, що за картинною галереєю, куди вони оце заходять, починаються особисті королівські покої.

Галерея являла собою велику світлу залу, стіни якої щільно заповнили живописні полотна різних розмірів.

— Давай, бароне, я тобі покажу, де висить портрет Горанга Пришеле... — він увірвав себе. — Горанга Третього. Може, тоді повіриш, що я буваю тут уві сні.

— Давай! — байдуже знизав плечима Самус.

Нод впевнено рушив у куток, до знайомого портрета у вертикально видовженій золоченій рамі. Йому виразно пригадувалися усі дивні сни, побачені з часу, коли по смерті діда він, курсант Академії Сили, отримав несподіваний спадок...

Король у знайомій трохи пафосній позі так само спирався лівицею на стіл, де на пурпуровій подушці з золотими китицями виблискувала дванадцятизуба корона. Вражало, наскільки майстерно художник передав трохи дивакуватий погляд Горанга — очі дивилися наче живі, а камінь скіпетра світився, мов справжній.

— Вітаю Вашу величність, — Нод різким нахилом голови привітався з портретом, немов стояв перед живим королем. А тоді помахав рукою перед очима Горанга, аби переконатися, що це таки просто портрет. Трохи примружені очі за лишилися нерухомими.

— От тепер я вірю, що пришелепкуватість — то спадкове! — Самус покрутив пальцем біля скроні. З його тону годі було визначити, жартує він чи щиро непокоїться станом психіки друга.

— А самовпевненість та усезнайство — то набуте, — огризнувся Нод.

Двоє ліврейних слуг уже відчиняли перед ними височенні двері до наступної зали. Приміщення, де вони опинилися, було велелюдним. Чоловіки у мундирах чи ділових костюмах переважно стояли поодинці або групами. Лише кілька старших сиділи у кріслах та на диванах попід стінами, забраними шовковими шпалерами. Дами ж у довгих сукнях сиділи усі. Щойно присутні побачили Самуса, усі повернулися до нього обличчями, а ті, хто сидів, підвелися. Виразно зітхнувши, Самус голосно сказав:

— Добридень шляхетному панству! — і пошепки, щоб почув лише Нод: — Не відставай!

Вітаючись, він крізь натовп помітно здивованих придворних попрямував до дверей навпроти, які поквапливо відчинили. За ними у квадратній кімнаті чергували із десятеро гвардійців та ще кілька чоловіків у цивільному. Останні своїм виглядом та поведінкою нагадали Нодові охоронців Дета Дута, що він їх бачив на дідовому похороні. Вітаючи Самуса, тут також усі встали, чим викликали ще одне зітхання барона. Офіцер відчинив перед ними двері до наступної, нарешті, цілком порожньої кімнати без жодного вікна. Її яскраво освітлювали кілька світильників, перероблених зі старовинних смолоскипів, до яких приладнали електричні лампи.

— Хух! — перевів дух Самус. — Знаєш, при дворі почуваю себе, немов голий. Хоча офіційно я не член королівської родини, усі вважають за необхідне підкреслити, що знають про моє походження, та виявляють цю зайву шану. Утім, зараз це неважливо. Послухай, Ноде! За етикетом я мав би відрекомендовувати тебе усім знайомим, але я навіть не знаю твого прізвища. Точніше, не твого, бо ти Азборан, а того, що ним називалася твоя родина у Республіці.

— Якщо моє прізвище стане відоме пресі, та ще й з ланодського двору, контррозвідці навіть перевіряти фото з газет не доведеться. Усіх, хто був зі мною знайомий, миттю арештують, а тоді вже будуть розбиратися...

— Гаразд. Матері я це поясню, а щодо інших...

— Доведеться послати той етикет котові під хвіст, — закінчив думку Нод.

— А ще герцог називається! Гаразд, ходімо вже. Ти лишень не дуже дивуйся безладу у матусиному кабінеті, — він простягнув руку, аби штовхнути двері, однак їх відчинили з іншого боку. Це зробив Ідар.

— Заходьте! — кухарчук відступив назад. — Її величність викликали у справі одного зі статс-секретарів, але це ненадовго, — пошепки сказав він.

Ця кімната разюче контрастувала з побаченими вже Нодом у палаці приміщеннями. На столах, стільцях та кріслах валялися папери, книжки та журнали, поміж них — носовики, шарфи, пара лорнетів, шпильки, сірники та сигарети. На підвіконні стояли недопита пляшка коньяку та дві опуклі чарки