Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко
— А де б я міг із тим Нодом познайомитися? — примружив Йайд і без того вузькі очі.
— Та хоча б тут, — Самус обвів поглядом ще геть порожній паб.
— Добре, а як щодо?.. — товстун поворушив пучками пальців.
— Це аванс, — Самус поклав на стіл кілька купюр. — Щотижня отримуватимеш стільки ж.
— А що тебе спонукало піти до секти? — запитав Нод у Йайда, коли той простягнув свою пухку короткопалу руку до грошей на столі.
— Іншим разом розпитаєш, — не дав продовжити діалог Самус. — Нам час. Завтра, Йайде, о шостій. У парку принца Альсанда. Біля пам'ятника.
— Добре. Буду обов'язково, — товстун згріб гроші.
Самус із Нодом поквапилися вийти на свіже повітря й рушили до маєтку барона. Тасавського передмістя вони дісталися після опівночі. Дорогою обговорювали деталі «інфільтрації» Нода до секти. Спати хлопцеві геть не хотілося, бо виспався удень. Пригадавши, що у бібліотеці залишилася загадкова книжка, він захопив її до своєї кімнати і узявся до читання, намагаючись по пам'яті знайти місце, де зупинився до того, як загубив ЦЮ книгу в морі і сам мало не втопився...
Ілько закріпив причальний кінець. Вони з Марком рушили вимощеною стежиною угору під теплими променями сонця з фіолетовим відблиском, що вже, проминувши зеніт, починало рухатись до заходу. Скелі тут були не сірі і червонясті, як на інших берегах довкола цього дивного темно-синього озера, а геть чорні. Поміж ними росли доглянуті кущі та яскраві різнобарвні квіти. Вони надавали прибережному краєвиду якоїсь дивної краси. Угорі над затокою на так само чорній прямовисній скелі височіла біла вежа. З берега вона здавалася Маркові вирізьбленою зі шліфованої кістки або з мармуру.
Стежина повела їх попід вежею. За кілька хвилин вони вже були перед стрімкими сходами, а піднявшись ними, несподівано опинились на краю глибокої ущелини. На протилежному її боці здіймалася біла стіна, на обох кутах якої височіли дві круглі вежі. Марко здогадався, що та, яка була праворуч, виходить на озеро — її він вже бачив. Гавер вже був тут. Марко побачив, що до великих бронзових дверей у вежі веде хисткий підвісний місток. Пес першим обережно пройшов ним. Молоді люди, ще обережніше, за ним. Ілько — впевнено, Марко — тримаючись обома руками за мотузяні перила.
— Від кого ви відгородилися такими мурами? — запитав здивований Марко.
— Сьогодні вони більше є пам'яткою, а от колись...
Гавер залився гучним гавкотом, дряпаючи двері потужними пазурами. Вони відчинилися. Парубків зустрів худорлявий дідок у золотавому солом'яному брилі, білій сороці та білих штанях. Побачивши Марка, він аж заціпенів:
— Звідки?!. — тицьнув старий вузлуватим пальцем у юнака. — Як потрапив до нас?
— Незабаром дізнаємося, — Ілько підштовхнув Марка уперед.
Вони опинилися у маленькій комірчині — сторожці. З неї вузькі двері вели під склепіння вежі. Внутрішні ворота стояли відчинені. Ілько повів Марка до двору фортеці, і там юнак збагнув усю грандіозність споруди, у якій опинився. У великому квадратному дворі було чимало людей. Всі вони були вбрані у однострої, чимось віддалено подібні до уніформи султанських єгерів, які іноді навідували рідний аул юнака. Однак однострої цих чоловіків були переважно зеленого кольору, на відміну від жовто-сірих єгерських. По кутах здіймалися чотири однакові вежі з вузькими віконцями-бійницями. До стін були прибудовані двоповерхові ошатні будинки з палісадниками та яскравими дахами. Праворуч від вежі, крізь яку вони сюди потрапили, дахи будинків вигравали синім, ліворуч — жовто-золотавим, за наступною вежею — зеленим, а за тією, яка завершувала жовтий ряд — червоним. Таким чином, кожний з мурів, що утворював квадрат внутрішнього двору, був позначений власним кольором. Посередині височіла споруда, що нагадувала храм Зорі — з таким самим куполом, квадратна, але з рядами великих вікон в усіх трьох поверхах, чого Маркові не доводилося бачити у храмах. Втім, бачив він їх лише два — у передгірському селищі, куди інколи брав його батько до караван-сараю, та раз — у порту на Прайському узбережжі. У тих храмах було по одному вікну у кожній з чотирьох стін.
— А тут вас багацько живе? — запитав Марко, озираючи двір.
— Побачиш надвечір, — Ілько помахом руки запросив юнака йти за ним. — Зараз усі зайняті. Ходімо до отамана.
Ілько провів здивованого Марка вздовж ряду будинків із жовто-золотавими дахами. Вони опинилися перед входом до вежі ліворуч. Над ним виднів барельєф, що зображував крилату людину з вогняним мечем у правій руці. Юнак штовхнув масивні двері — вони легко і майже нечутно відчинилися. Парубки опинилися у передпокої, де чергували двоє чоловіків також у камуфляжних одностроях. Суворий вигляд охоронців різко контрастував з яскравим одягом і білими кросівками Ілька та білою сорочкою діда на воротах, тож Марко почувався якось ні в сих, ні в тих.
— Овва! — підхопився з лави смаглявий кремезний вусань, на якому камуфляж аж тріщав — такими натренованими були його м'язи. — Звідки він? — охоронець здивовано вказав на Марка.
— Про це, козаче, я спочатку доповім панові отаману, — мовив Ілько, підштовхуючи юнака до гвинтових сходів.
— Зачекай! — зупинив його інший парубок — стрункий та хижо граційний, мов барс. — У отамана зараз пан обозний. Я піду доповім, що ти привів приблуду.
— Він не приблуда... — образився за Марка Ілько.
— Вибачай, — посміхнувся стрункий до Марка. — Це я через несподіванку від твоєї появи у нас, — він, збігши сходами, зник за дверима другого поверху.
За хвилину тими ж сходами зійшов огрядний сивовусий дядько у камуфляжі. Він підозріло зиркнув на Марка і мовчки вийшов надвір. «Барс», який з'явився на нижній сходинці, вказав Ількові нагору.
Якби Маркові було знайоме слово «аскетизм», кабінет пана отамана він охарактеризував би саме ним. Стіни з грубого каменя, великий старий стіл ліворуч від вузького вікна-бійниці, навпроти камін, на підлозі потертий, але товстий килим. Кімната півкругла. Самого отамана видно не було. Марко, стоячи за спиною Ілька, з подивом озирався — він уперше був у приміщені, що зветься «кабінет».
— Добре ти нині порибалив! — пролунав у них за спинами молодий чоловічий голос.
Виявилося, що поряд із вхідними дверима були інші, які вели,
