Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Книжки, Монтег!

Книжки підстрибували й танцювали, наче обпалені птахи, їхні крила пломеніли червоним і жовтим пір’ям.

Нарешті він увійшов до вітальні, де в стінах спали велетенські безмовні чудовиська, занурившись у порожні білі думки й холодні сніжні сни. Він вистрілив у кожну з трьох голих стін, і вакуумні колби, засичавши, вибухнули. Порожнеча відгукнулася ще дужчим сичанням, безглуздим криком. Він намагався уявити порожнечу, яка народжувала такі самі порожні образи — і не міг. Він затамував подих, щоб та порожнеча не всоталася в його легені. Він розтяв її, відступивши назад і пославши в подарунок вітальні ще одну велетенську яскраво-жовту квітку. Вогнетривкий шар на стінах тріснув, і полум’я струсонуло будинок.

— Коли закінчите, знайте, що ви заарештовані, — пролунав позаду голос Бітті.

Будинок завалився купою чорного жару й чорної золи. Він лежав, укритий ковдрою сонного рожево-сірого попелу, і султан диму хитався над ним, здіймаючись високо в небо. Було пів на четверту ранку. Люди порозходились по домівках; від циркового балагану залишилася тільки купа головешок і щебінки. Вистава закінчилась.

Монтег завмер, тримаючи вогнемет у безживних руках; великі плями поту розповзлися під пахвами, обличчя було вимазане сажею. Пожежники мовчки стояли позаду нього; тьмяний відблиск тліючих жарин освітлював їхні лиця.

Монтег двічі пробував заговорити і, нарешті зосередившись, він спитав:

— Це моя дружина подала сигнал тривоги? Бітті кивнув.

— А ще раніше це зробили її приятельки, та я не хотів поспішати. Так чи інакше, ви все одно попались би. Яка дурість — читати вірші кожному стрічному! Це міг зробити лише безнадійний дурень. Дайте комусь прочитати кілька римованих рядків — і він уже вважає себе володарем Всесвіту. Ви уявили собі, що можете творити чудеса вашими книжками. Але ні, світ залюбки обходиться без них. Дивіться, до чого вони вас призвели — загрузли в трясовині. Досить мені торкнутися мізинцем — і ви втопитесь!

Монтег навіть не поворухнувся. Шалений землетруси вогняна буря зрівняли його дім з землею; десь під тими уламками була похована Мілдред і все його життя. Він не міг зрушити з місця. Відлуння землетрусу ще гомоніло в ньому, — в душі кипіло, переверталося, тремтіло коліна підкошувалися від надмірного тягаря втоми, пені диву, гніву. Він покірно дозволив Бітті завдавати удару за ударом.

— Монтег, ви ідіот, Монтег, ви несосвітенний дурень! Ну, навіщо ви це зробили?

Монтег не чув, він був далеко звідси, подумки тікав, рятувався, залишивши своє мертве, замащене сажею тіло на поталу цьому божевільному.

“Монтег, тікайте!” — наполягав Фабер.

Монтег прислухався.

Бітті щосили вдарив його в голову — і Монтег, заточившись, подався назад. Зеленава куля, в якій шепотів і кричав Фаберів голос, випала на доріжку. Бітті, посміхаючись, підняв її, приклав до вуха.

Монтег почув далекий голос:

“Монтег, що з вами? Чи все гаразд?”

Бітті відняв кульку від вуха і поклав до кишені.

— Он воно що! Значить, тут щось більше, ніж я думав. Я бачив, як ви нахиляєте голову, до чогось прислухаєтесь. Мені спершу здавалося, ніби то “черепашка”. — Але коли ви раптом порозумнішали, мене це зацікавило. Гаразд, ми вистежимо вашого приятеля, і тоді йому буде непереливки.

— Ні! — скрикнув Монтег.

Він посунув запобіжник вогнемета. Бітті кинув бистрий погляд на Монтегові пальці; очі його ледь розширилися. Монтег побачив у них подив і сам мимохіть глянув на свої руки — що вони ще наробили. Згодом, пригадуючи минулі події, він ніяк не міг збагнути, що його спонукало вбити — самі руки чи реакція Бітті на їхню поведінку. Лавиною прогуркотіли останні розкоти грому, торкнувшись його слуху, але не свідомості.

Бітті глузливо посміхався.

— Еге ж, це таки спосіб примусити себе слухати. Наставте пістолет на чоловіка — і він вас хоч-не-хоч вислухає. Ну, давайте. Що ви скажете цього разу? Чому ж ви не частуєте мене Шекспіром, ви, жалюгідний вискочню? “Твоїх погроз я не боюся, Кассій. Вони, як марний вітер, пролітають мимо, мене-бо захищає честь моя”. Здається, так? Ну, мерщій, ви, нікчемний літераторе! Натискайте на спуск!

Він ступив до Монтега.

— Ми завжди палили не те, що треба… — тільки й спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті.

Усмішка застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знову падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих.

Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.

Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив їх один на одного. Вони впали і застигли.

Легкий шерех, мов упав осінній лист.

Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів футів на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерев. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж миті полум’я відкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони всі бухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег Лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло перекинулося в повітрі і, впавши, затихло. Здавалося, навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полм’якість і страх, наче людина, що встигла відскочити від машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на годину і лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися, боявся, що не зможе зовсім ступати на