Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
Пронизливий звук примусив його глянути вгору.
В небо один за одним зі свистом злітали поліційні вертольоти, їх було багато: здавалося, хтось здмухнув суху шапку кульбаби. Не менше двох десятків машин ширяли в повітрі милі за три від Монтега, нерішуче гойдалися на місці, наче метелики, яких зненацька заскочила осінь. Потім вони почали поодинці приземлятися то тут, то там, сідали на вулицях, перетворившись на “жуки”-автомобілі, з ревінням мчали по бульварах, щоб знову знятися в повітря й продовжувати пошуки.
Перед ним була заправна станція. Робітників ніде не видно, — мабуть, обслуговували клієнтів. Обігнувши будівлю ззаду, Монтег зайшов до чоловічого туалету. Крізь алюмінієву стіну до нього долинув голос диктора: “Оголошено війну”. Надворі біля колонки накачували бензин. Люди в автомобілях говорили з обслугою про двигуни, бензин, вартість заправки. Монтег стояв, намагаючись збагнути важливість почутого по радіо стислого повідомлення, і не міг. Гаразд, хай війна почекає, для нього вона почнеться за годину чи дві.
Він вимив руки й лице, витерся рушником, намагаючись не здіймати шуму. Вийшовши з туалету, дбайливо причинив двері, ступнув у пітьму й за хвилину вже знову стояв на розі безлюдного бульвару.
Ось вона, ця гра, яку він має виграти: широкий майданчик кегельбану, застиглий у холодному передранішньому повітрі. Бульвар був чистий, як гладіаторська арена за мить до виходу безіменних убивць. Повітря над широченною асфальтовою річкою тремтіло від тепла, що я його випромінювало Монтегове тіло; неймовірно, але тепло його тіла примусило коливатися довколишній світ! Монтег був світляною мішенню; він знав, відчував це… А тепер йому треба подолати цей короткий шлях через вулицю.
Кварталів за три від нього сяйнули автомобільні фари. Монтег глибоко зітхнув. Легені дряпнуло, наче гарячою щіткою. Горло пересохло. В роті відчувався неприємний металевий присмак, ноги мов свинцеві…
Що це за фари? Якщо почати переходити вулицю зараз, треба розрахувати, коли автомобіль буде тут. Чи далеко до протилежного тротуару? Мабуть, ярдів зі сто. Гаразд, хай сто. Коли йти повільно, спокійною ходою, то треба секунд із тридцять чи сорок, щоб подолати цю відстань. А автомобіль? Набравши швидкість, він промчить ці три квартали секунд за п’ятнадцять. Отже, якщо навіть уже на середині дороги побігти…
Він ступив правою ногою, потім лівою, тоді знов правою. Вийшов на пустельну вулицю.
Хай вулиця й цілком пустельна, ніколи не скажеш напевне, чи перейдеш її благополучно; машина може зненацька вигулькнути на підйомі, за чотири квартали звідси, і не встигнеш оком змигнути, як вона наскочить на тебе й помчить далі.
Він вирішив не рахувати кроків. Не озирався ні ліворуч, ні праворуч. Світло вуличних ліхтарів здавалося таким самим підступно яскравим і гарячим, як проміння опівднього сонця.
Він прислухався до шуму машини, що набирала швидкості; гуркіт долинав справа, за два квартали від нього. Вогні фар підстрибували, то спалахували, то згасали, і нарешті освітили Монтега.
Йди, не зупиняйся.
Монтег на мить загаявся, міцніше стис у руках книжки і примусив себе зрушити з місця. Його ноги мимохіть заквапилися, побігли, але він уголос присоромив себе і далі пішов спокійно. Він був уже на середині вулиці, проте й ревіння автомобіля наростало — машина набирала швидкості.
Безперечно, поліція. Побачили мене. Байдуже, спокійніше, не озирайся, не показуй, що це тебе тривожить. Іди, йди, от і все.
Машина мчала. Машина ревіла. Машина дедалі пришвидшувала лет. Машина завивала. Машина гуркотіла. Вона летіла, майже не торкаючись дороги. Вона мчала зі свистом, мов куля, випущена з невидимої рушниці. Сто двадцять миль на годину. Сто тридцять. Монтег зціпив зуби. Здавалося, рухливе світло фар обпікає йому легені, від нього смикаються повіки, липким потом вкривається тіло.
Монтег безглуздо човгав ногами, почав говорити сам до себе, нараз не витримав і побіг. Він викидав ноги якомога далі, одну, другу, вперед, уперед!. Господи! Господи! Він упустив книжку, зупинився, повернув був назад, передумав, знову кинувся вперед, закричав в асфальтову порожнечу, а “жук”-автомобіль мчав по свою здобич — ось уже між ними двісті футів, сто, дев’яносто, вісімдесят, сімдесят… Монтег задихався, розмахував руками, високо підкидав ноги, викидав їх уперед, біг, біг, а машина дедалі ближче, ближче, реве, сигналить… Монтег повернув голову назустріч сяйву фар — машини не було, вона потонула у власному світлі, лише сліпучий факел врізався в Монтега, ревіння, полум’я! Зараз, зараз вона наскочить на нього!..
Монтег спіткнувся і впав.
Я загинув! Усе, кінець!
Але падіння врятувало його. За мить до того, як наскочити на Монтега, шалений “жук” раптом різко завернув, обминув його і щез. Монтег лежав долілиць, вткнувшись обличчям в асфальт. Вибухи реготу долинули до нього разом із синім димом відпрацьованих газів.
Його права рука простягнута уперед. Він підвів її й побачив — на самісінькій пучці середнього пальця чорніла вузенька смужка: автомобіль, промчавши повз нього, торкнувся пучки шиною. З недовірою дивлячись на чорну смужку, Монтег повільно підвівся.
Отже, це не поліція?
Він глянув на бульвар. Порожньо. Ні, не поліція, а просто машина, напхана підлітками, певне, років Дванадцяти-шістнадцяти. Галаслива, криклива, вересклива ватага дітей вирушила на прогулянку; діти побачили чоловіка — він ішов пішки, а це так незвичайно, піша людина в наші дні, й вирішили: “Нумо, зіб’ємо його!” І Вони навіть не підозрювали, що це той самий утікач Монтег. Так, просто собі зграя підлітків — надумали покататися місячної ночі, зі свистом промчати миль п’ятсот і чи шістсот з такою швидкістю, що обличчя замерзає од вітру. Хтозна, чи повернуться вони додому на світанні, і чи будуть живі — в цьому й полягала принадність таких пригод.
“Вони хотіли вбити мене, — подумав Монтег. Він стояв, похитуючись; потривожене повітря й пилюга ще вирували навколо нього. Він помацав садно на щоці. — Еге ж, вони хотіли вбити мене, просто так, ні сіло ні впало”.
Монтег побрів до ще далекого тротуару, наказуючи ногам рухатись. Якимось дивом він підняв розкидані книжки, але не пам’ятав, як
