Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері
“Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас, — дзижчала бджола в його вусі. — Що це вам дасть, чого ви досягнете?”
— Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!
Мілдред озирнулася.
— З ким це ти розмовляєш, Гаю?
В мозок йому впилася срібна голка.
“Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку”.
Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим голосом:
— Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?
Монтег стиснув книжку в руках.
“Скажіть “так”, — наказав Фабер.
Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:
— Так.
Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.
— Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів — тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!
Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: “Читайте”, — Як називається вірш, любий?
— “Берег Дувра”.
Язик у Монтега прилип до піднебіння.
— А тепер читай — виразно і не поспішаючи.
В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі — три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а місіс Бауелс забере руки від зачіски. Нарешті він почав читати — тихо, затинаючись, а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:
— Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.
Стільці рипіли. Монтег читав далі:
— Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія —
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він — темне поле битв, поразок сум’яття,
Це бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми — як решта військ, в бою розбитих геть[20].
Місіс Фелпс ридала.
Її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був зворушений і приголомшений.
— Тихше, тихше, Кларо, — обізвалася Мілдред, — заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?
— Я… я… — схлипнула та, — не знаю…
Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтега.
— Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія — це сльози, поезія — це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія — це хвороба. Ви злий, містере Монтег, злий, злий!
“Ну, а тепер…” — прошепотів Фабер.
Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.
— Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу, — вела далі місіс Бауелс. — Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!
— Кларо, заспокойся, Кларо! — благала Мілдред, смикаючи місіс Фелпс за руку. — Перестань! Ми зараз ввімкнемо “родичів”, заспокойся. Візьми себе в руки! Ми сміятимемось і розважатимемось, нам буде добре! Та перестань же плакати, ми зараз влаштуємо бенкет.
— Ні, — відказала місіс Бауелс. — Я йду додому. Захочете відвідати мене й моїх “родичів” — ласкаво прошу. Але в цьому домі, в цього божевільного пожежника ноги моєї більше не буде!
— Ідіть геть! — спокійно сказав Монтег, дивлячись їй просто в вічі. — Ідіть додому й подумайте про свого першого чоловіка, якого ви покинули, про другого чоловіка, який розбився в реактивному автомобілі, про третього чоловіка, який теж незабаром розтрощить собі голову! Йдіть і подумайте про десятки зроблених вами абортів, про ваші кляті кесареві розтини, про ваших дітей, які вас глибоко ненавидять! Ідіть і подумайте, як це трапилось і чи ви намагалися зробити що-небудь, аби цього не було! Йдіть додому, йдіть! — Він уже кричав. — Ідіть, поки я вас не вдарив і не викинув геть!
Двері грюкнули — гості пішли. Монтег самотньо стояв у холодній тиші вітальні, де стіни нагадували брудний сніг.
У ванній кімнаті хлюпотіла вода. Він чув, як Мілдред торохтіла пляшечками з ліками, витрушуючи на долоню снодійні таблетки.
“Який ви дурень, Монтег, який ви несосвітенний дурень!..”
— Замовкніть! — Монтег висмикнув з вуха зеленаву кульку й кинув її в кишеню.
Монтег обшукав весь будинок і знайшов нарешті книжки за холодильником, куди їх засунула Мілдред. Кількох книжок бракувало, і Монтег збагнув, що Мілдред сама вже почала потроху викидати вибухівку зі свого дому. Але гнів його вже перевівся, нагадували про себе лише втома й подив: навіщо він усе це зробив?
Він виніс книжки на подвір’я і сховав у кущах біля паркану. Тільки на одну ніч, подумав, якщо Мілдред знов надумає їх палити.
Повернувшись назад, він пройшов через порожні кімнати й зупинився біля дверей темної спальні.
— Мілдред! — покликав.
Ніхто не відповів.
Монтег вийшов надвір, перетнув лужок і, намагаючись не помічати, яким темним і покинутим був тепер дім Кларіс Маклелен, рушив до станції метро.
Ідучи на роботу, він, опинившись наодинці зі своєю страшною помилкою, почував себе так жахливо, що йому нестерпно захотілося почути в нічній тиші слабкий, але сповнений дивовижного душевного тепла й сердечності Фаберів голос. Лише кілька годин минуло після розмови
