Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець
— Я не Розе. Фона, — відповіла тим часом Прозерпіна зовсім тихо й сумирно. Наче її справді підмінили, залишивши в цій красивій оболонці лише відзвук, покірний і блідий.
— Фона? — перепитав я, намагаючись пригадати, чи міг я чути це ім’я раніше.
— За ліпших умов я була би Персефоною. Сестрою Розе, — вона поклала руку на моє плече.
Рука обпікала холодом. Як і погляд. Істинна правителька підземного царства!
— Я не знав, що в неї є сестра.
— Нас було троє колись. Персі, я і Розе. Потім стало двоє. А тепер сестра зовсім далеко від мене. Ніхто не знає, що я ховаюсь тут, — пояснила вона коротко.
Попри те що її лице було, поза сумнівом, лицем Розе, я хотів повірити в цю історію з сестрами. Хоча, якщо вони з Прозерпіною родички, це останнє, що варто робити. Краще не дозволяти собі слабкості.
— Чому ти відкрилася мені? — спитав я, бо здавалося, що раптова рятівниця налаштована на яку-не-яку розмову. А пояснення мені ой як потрібні.
— Бо ти допоможеш мені, — ствердила Фона і хруснула пальцями лівиці. Їх вкривали плями синців, ніби вона намагалась розбити руку об стіну.
— Я не маю причин для цього.
— Тобі не треба причин, Полі. Ти добрий. До того ж, якщо не зробиш цього, Розе вб’є тебе. І Гестію. Власне, вона думала, що ти тихо сплинеш кров’ю. Проте я не дала тобі померти. — Фона всміхалась так, мовби її це вельми тішило, і вела далі: — Ось бачиш, уже маємо один додатковий аргумент, щоб ти підтримав мене. Ти не заперечуєш? Урешті, ти сам же спричинив це все. Так часто навідувався в той світ, що прослідкувати за тобою виявилось не надто важко. Навіть такій божевільний панночці, як я.
— Для чого ти це робила?
Фона байдуже стенула плечима.
— Розе. Аїд. Це їхні ігри. Я — просто інструмент сестри.
Я приклав долоню до живота. Остерігався болю, котрий тугим вузлом пульсував у глибині мого тіла, проте було стерпно.
— Ти вмієш зцілювати? — спитав. — Так добре?
— Я приношу із собою розквіт і розвиток усього живого. Так. Мені часом вдається зцілювати рани. — Щоки Фони порожевіли від рум’янцю.
— Ти молодець. — Я простежив за її реакцією і зрозумів, що сестру Розе рідко хвалять. — І що мені треба зробити, щоб допомогти тобі?
Спробував підвестись, але рани тут же заболіли так, наче в них влили розплавленого металу. Можливо, я поспішив із похвалою її цілительству.
— Перш за все врятуй Гестію. Бо я зробила з нею дещо погане. — Фона говорила без тіні каяття чи смутку. — Коли Розе поруч, я підкоряюсь і не можу протистояти її наказам. Але коли вона далеко — відчуваю, наче маю більше волі. Тоді наш зв’язок слабне… Зараз він слабший. Тому я хочу, щоб ми з тобою порозумілись, поки все так. Потім вона повернеться і стане гірше.
Говорила Фона, наче трохи божевільна. Та я вже вірив у її слова. Відчував, що вона говорить правду. Що часу немає. Що Гессі в небезпеці. А я в цьому винен. Я привів їх до неї. Так захопився сестрою Аїда, що забув про обережність. Але не час нарікати.
— Я піду негайно! — Звівся на лікті, через пелену болю не чуючи майже нічого.
— Ні. — Фона м’яко торкнулася моїх грудей, але цей дотик примусив мене знову лягти, таким слабким я був. — Ти маєш дати ранам час загоїтись. А я розповім тобі, що сталося…
Полі
— Вона спить. — Погляд Доанни здавався важким і втомленим. — Спить і не прокидається. Кажуть, таке буває. Але нікому не відомо, коли і як закінчиться.
Я відчував, наче кірка льоду сковує мене зсередини, хоча вже був готовий дізнатися про це після розповіді Фони. Спитав:
— Це лікар визначив?
— Можливо. Це тільки те, що мені відомо. Знаєш, вони не дуже охоче розповідають подробиці, її батьки. Кажуть, якщо прокинеться, то може нікого не згадати або зовсім змінитися. А може стати такою хворою, що до кінця життя навіть не зуміє самотужки вдягтись чи поїсти. Після втрати Аїдена це для них як остання крапля.
— Такий шлях не для неї. Нічого поганого не станеться.
Я розумів, що тутешні лікарі просто говорять про хвороби, найбільш схожі на теперішній стан Гестії. Тільки річ в іншому, геть в іншому.
— Звичайно, не для неї, — погодилась Доанна й відклала вбік серветки, які складала після прання. Їхня служниця захворіла. — Ніхто не заслуговує на те, щоби втратити себе. Але, Полю, друже мій дорогоцінний, хоч ти знаєш, як допомогти?
Я похитав головою — знав достеменно, що Фона надіслала їй отруєні квіти. Що на них лежало давнє й сильне прокляття. А щоб я не випередив її й не зіпсував нічого, Розе напала на мене. І так вона не порушила своєї обіцянки Аїдену — не нашкодила Гестії. Хіба що мені. А що я? Хто я?
Про Фону Аїд не знав, тож і не думав, звідки чекати підступу. Усе так просто, що аж смішно.
— Шкода. Я була певна, що тобі під силу все… — Доанна висмикнула мене з роздумів.
— Я б хотів, щоб так було. Та все одно має знайтися шлях допомогти. Тепер і я в цьому замішаний… Та й у протилежному разі Аїд мене знищить.
— Аїден? — Брови Доанни злетіли на кілька секунд, а тоді вона похитала головою. — Ні, Полю. Ні. Аїден ніколи навмисне не заподіє іншому щось лихе.
— Наше життя змінилось, Анно. Навіть якщо не в ліпший бік, як на твій погляд.
Ми сиділи мовчки, поки