Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

Мені стало смертельно сумно й заздрісно через це, але я не хотів виказувати Полі свої справжні думки. Принаймні про Доанну.

— Що ж, то дякую тобі за те, що ти зробив, — відповів я стримано. — Зрештою, вже півроку минуло відтоді, як ми почали це. Думаю, все одно ти не зможеш завжди спостерігати за нею.

— Я спостерігаю. Просто здалеку. Так, щоб вона не знала. До речі, вона й не думає відпускати тебе, — додав Полі так, ніби це насправді погано. — Ти важиш для неї дуже багато. Я про твою сестру.

Або мені здалось, або це він навмисне підкреслив, що то саме сестра. Як наче Доанна давно вже облишила думки про мене. Як наче… Мені стало бридко від підозр, котрі з’їдали зсередини, коли я був уже змирився з усім.

Примусив себе всміхнутись і струсонув Полі за плече:

— Гей, більше радості! Бо маєш такий вигляд, ніби страждаєш, що Гестія тебе прогнала!

Він відвернувся до вікна й нічого не відповів.

— Полі. — Я подивився на нього уважніше. — Ти не хочеш мені розповісти, що тебе тривожить?

Він зиркнув на мене, і його обличчя трохи розслабилось.

— Не сприйми це неправильно, та недавно я розмовляв із Доанною. Про любов.

— І?.. — Мені непросто було стриматись і не спитати, на біса він узагалі до цього вдався.

— Вона вважає, що мені любити не випадає. Що я інакший.

— Ти нещодавно казав, що не будеш без потреби навідувати Доанну.

— Це було ще раніше.

— І ти досі не забув цієї розмови?

— А я схожий на особу з дірявою пам’яттю?..

Напруга між нами шугнула вгору — я майже міг бачити, як вона розростається. Але Полі відступив. Він похитав головою, тоді розтріпав волосся руками і потер вилиці:

— Вибач, Аїде. Вибач. Я — чи віриш? — ніколи не думав, що здатний на прив’язаність до когось. Принаймні тривалу. Сам не втямлю, що відбувається. Але знай, що я захищу Гестію. Клянусь тобі. Я згоден покласти своє життя, якщо це захистить її.

— Не мели дурниць, Полі. Ми не в трагічній п’єсі. Твого життя ніхто не потребує, — відрізав я. — Проте як будеш наближатись до моєї нареченої, то я можу змінити свою думку.

Він підвів очі на мене. Блакитні і сповнені здивування. І остраху. Полі кивнув і поспішив геть, ніби його палила сама моя присутність поряд.

Після повернення додому Гессі обходила шафу в ніші й намагалась не зиркати в її бік. Проте врешті-решт інтерес виявився сильнішим, і вона ривком витягла всі коробки й пакунки, а під ними знайшла книгу, котрої не торкалася з дня свого шістнадцятиріччя, коли все закінчилось. Принаймні тоді їй хотілося, щоб усе закінчилось.

Вона знайшла сторінку, де Аїден просив свого друга наглянути за сестрою, котра, як виявилось, теж має дивні сили.

Що ж. Якщо ті сили дозволяють камері працювати та робити інших щасливими, то Гессі не проти мати в собі щось таке. Адже це далеко не найгірше вміння. Хоча його ніхто не зрозуміє і не сприйме всерйоз. Крім блакитноокого. Але тепер його немає.

Гессі перегорнула сторінку й зненацька відчула, що їй забракло повітря. На її очах маленькі чорні букви бігали жовтим папером і вибудовували речення за реченням. Там, де раніше нічого не було. На чистих сторінках. Ніби вони ожили від її дотику.

Дівчина згорнула книгу й мало не кинула її на підлогу, проте нестримна радість підступала зсередини. Магія досі тут, поряд із нею. Щось надзвичайне й чарівне. Тоненький міст із Аїденом… і з блакитнооким теж. Вони не покинули її. Вони з нею.

Гессі знову розгорнула на потрібній сторінці.

АЇДен ~ Академія

Того вечора Полі не планував нікуди йти, але тривога не давала йому заснути, і він вирішив перевірити підозру.

Та все пішло не так, як він планував.

— Розе, я знаю, що ти йдеш за мною. — Полі спинився посеред коридору.

За звичкою він подався до закинутого крила. А тут усі кроки, навіть найлегші, відлунюють у тиші дуже яскраво.

— Не ти один маєш право тут бути.

Підозра підтвердилась. Розе не крилася — це добре. Розе таки стежила за ним — це погано.

— Так, можеш бути де завгодно. Але ж ти йдеш за мною. Щоб прослідкувати. — Полі зупинився й озирнувся. — Щоб знайти Гестію. Щоб нашкодити їй.

Він говорив це просто й відкрито, бо так значно легше. Після того як Гестія сказала, що ліпше їм не бачитись, багато чого робити стало легше, ніби ниточки, котрі тримали його, обірвались одночасно.

Розе різко відкинула звинувачення:

— Я? Нашкодити? Нізащо. Я поклялась Аїдові. Ти знаєш, що він для мене — все.

Її сірі порожні очі світилися непояснимою злістю та силою, і Полі не міг зрозуміти, звідки в ній стільки цього береться. Чи не з ненависті?

— То чому ти тут?

Він зрозумів, що все одно не варто нікуди йти, поки поруч Розе. Бракувало хіба привести її просто до Гестії.

— Для цього. — Вона довірливо простягла руку вперед, ніби хотіла торкнутися тканини його сорочки.

А тоді з її руки виросло лезо зі шпичаками.

І з ніжною усмішкою Прозерпіна ввігнала його Полі під ребра.

Гессі згорнула книгу, бо далі знову світились порожні сторінки. Серце гучно гупало. Якщо Розе напала на Полі та вбила його… Вбила його? О боги, як же можна вбити когось? Гессі стало страшно від самої думки про це. Адже Полі — це друг Аїдена і, майже напевне, блакитноокий. А