Гессі - Наталія Ярославівна Матолінець

навіть якщо й ні — все одно. Він наче… хороший. Проте якщо те, про що розповідає ця книга, відбулося ще раніше, то це могло статися, поки вона відпочивала влітку? Чи навпаки — сталося щойно, бо ж тільки-но з’явилось на сторінках? Як же дізнатися, як працює ця книга?..

Від хвилювання голова йшла обертом. Хотілось просто негайно кинутись і побігти туди, в ту їхню Академію, сказати комусь: «Урятуйте Полі!» Якби тільки вона могла поговорити з Аїденом, якби тільки могла попередити його й застерегти!..

— Будь ласка, будь ласка, живи, — попросила вона, дивлячись на зоряне небо. Таке глибоке й широке, що там, безумовно, знайдеться місце і для її прохання, тому Гессі сподівалася, що Полі, чи то блакитноокий, її почує. Або ж почують вищі сили і зроблять так, щоб усе закінчилося добре.

Із цією думкою дівчина пішла спати, проте сон довго-довго не йшов…

* * *

Ранок приніс відповідь найменш очікуваним способом.

Гессі отримувала квіти лише від блакитноокого, тому, коли вранці букет білих, напівпрозорих лілій побачила на підвіконні, втішилась неймовірно. Їй здалося, це знак того, що з ним усе гаразд. Книга не описувала його смерть.

— Дякую… — шепнула Гессі до неба за вікном.

Сонце видзвонювало промінцями їй у відповідь, і вона відчула себе такою щасливою, як уже давно не відчувала.

Усе це задушливе літо, усі ці подорожі, усі ці сумніви та смуток, камера, яка не працює правильно, — усе стало далеким і неважливим. Гессі відчула себе сповненою сил та енергії і тепер знала, як діяти.

Перш за все — віднайти блакитноокого. Він тут! Він поруч! Можливо, він її ніколи й не покидав насправді!

І коли вона віднайде його, то розпитає про Аїдена та Академію, про книгу. І скаже, що не може без нього. Але їй не потрібні всі ці таємниці, ігри — вона хоче бачити його щодня-щодня. Знати його справжнє ім’я. Говорити з ним про все на світі!.. Звичайно, буде дуже незручно пояснювати Даррінові та ще гірше пояснювати щось батькам, коли настане момент, але… Але вона зможе. Вона все зможе! Адже тепер цілковито певна, що так має бути.

Гессі притисла букет до грудей і радісно зашепотіла:

— Дякую! Дякую! Дякую!

Квіти здавались такими тонкими, ніби здатними розвіятись туманом від єдиного подиху вітру. Гессі замилувалась букетом, а тоді розгорнула його в пошуках записки. Проте сьогодні блакитноокий не залишив їй жодного слова. Дівчина замислилась над тим, чому він нічого не сказав, адже зазвичай таємничий друг такої можливості не втрачав. Чи це данина тому, що він не мав би з’являтися взагалі?

Тоді вона однією рукою взяла букет, а другою потяглась до полички по книгу. Великий ілюстрований фоліант про квіти батько подарував їй до десятого дня народження, коли Гестія Амалія почала виявляти особливий інтерес до читання. Аромат заповнював кімнату повільно, м’якими хвилями. Гессі поклала букет на стіл і розгорнула книгу.

А тоді не втрималась і нахилилась, щоби вдихнути пахощі. Вони відчувалися ще яскравіше. Про що думав блакитноокий, купуючи їх? Про гори і кришталеве повітря там? Про сонячне узбережжя океану? Про довгі зимові ночі, сповнені терпкої свіжості й магії?..

Коли дівчина розгорнула на сторінці зі старовинним малюнком лілеї, в неї раптом запаморочилась голова. Вона схопилась однією рукою за стіл, а другою смикнула сторінку й розірвала її навпіл.

На тій половинці, котра залишилась у неї в руці, було написано, що лілеї — символ чистоти, невинності й скорботи. І дарують їх на розлуку чи смерть.

Останнє слово Гессі ледь-ледь роздивилась, бо зір раптом перестав фокусуватись, і вона, важко дихаючи, опустилась на підлогу.

Аромат лілей став душити її, мовби гладенький атласний шалик затягували на шиї. Повільно-повільно-повільно.

— Не треба… — прохрипіла Гессі, хоча нікого тут не було. — Не треба… — видихнула вона.

Квіти на столі раптом загорілись і перетворились на купу гранатових ягід, схожих на крихітні рубіни. Вони розсипались під її пальцями, і їхній стукіт по підлозі нагадував відзвуки далекого дощу.

А тоді Гессі знепритомніла.

АЇДен

— Ти не бачила Полі? — спитав я в Розе. Звичайно, вона остання, в кого варто питати, але ні Ганеш, ні Дану, ні Свар, котрих я зустрів дорогою сюди, його не бачили. А часу гаяти я не міг.

— Ні. — Розе похитала головою в обрамленні білосніжних кіс, сьогодні викладених нагору. В її волоссі тремтіли квіти, запах яких навіював на мене тривогу.

Я відчував, що щось сталося з Гестією. Не знав, що саме, але спалахи остраху не давали ні миті спокою. І до того ж зник Полі. Надто багато збігів як на один день. Полі ніколи не зникав надовго.

Мені не хотілося думати, що ці дві події пов’язані між собою, проте підозри не покидали весь ранок.

— Якщо тебе цікавить, — додала Розе, — то я бачила, як твій безцінний друг ішов до покинутого крила. Як завжди. Ми обоє знаємо, що це означає.

Стало ще тривожніше. Полі зазвичай звідти вирушав до мого світу. До Гестії. Але він не повинен цього робити… уже не повинен. Хіба що вирішив суперечити власним словам. Або ж пішов до Доанни. Зуби заскрипіли од того, як сильно я стиснув їх.

— Ти певна? — перепитав.

— Ти аж так мені не довіряєш? — Сірі очі Розе пронизували мене щирим обуренням.

— Так, приблизно так.

Вона зітхнула:

— Гаразд. Так, Аїде, я певна. І здається, він був не в гуморі. Ти знаєш, мені байдуже щодо Полі, але ти — ти, Аїде, мені геть не байдужий.

Полі

— Ти ще живий. Як дивно. — Вона дивилась на мене зі здивуванням і зачудуванням, як на рідкісну комаху, котру неодмінно треба додати до колекції.

— Чого ти хочеш, Прозерпіно? —