Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
— На обходи немає часу, Галю. Прямо по тілу підіймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалі від лап. Щоб випадково не зачепили. Буду підтримувати вас. Сміливіше!
Справді, іншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тіло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелі. Не вагаючись, зібравши всю рішучість, дівчина стрибнула на тіло потвори. їй здалося, що воно здригнулося під її ногами. Проте Ван Лун вже енергійно підтягував Галю до себе, допомагаючи їй підійматися по кошлатому тілу. Ноги її сковзалися і плуталися в густій шерсті, що покривала тварину. Але Галя йшла, зціпивши зуби і думаючи тільки про одне — щоб не ухилитися вбік і не опинитися в небезпечній близькості від величезних і широких лап, які все ще ворушилися.
— Добре, добре, Галю, — підбадьорював її Ван Лун. — Вже залишилося зовсім трошки. Ледь-ледь направо… так! — Він стежив за кожним її кроком.
Останнім стрибком Галя опинилася під самою скелею. Ван Лун міцніше сперся ногами об каміння і сильно потягнув до себе канатик, який напнувся, як струна.
— Вгору, Галю!
Майже лежачи спиною на петлі канатика, Галя переступала ногами по стіні, що круто підіймалася вгору. Вище, вище! Вона відчувала, як канатик підтягує її; дівчині залишалося тільки допомагати Ван Лунові, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. Нарешті, Галя ухопилася за верхній край скелі.
— Так, дуже добре, — зауважив Ван Лун голосом, який змінився від напруження.
За кілька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона міцно стискувала великі й сильні руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно б загинула. Дівчина гарячково шукала якісь особливі слова, що могли б висловити її вдячність. Проте як на зло всі слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, безбарвними, невиразними! Ван Лун широко посміхався, дивлячись їй прямо в очі. І, бачачи його енергійне, мужнє, немовби вирізане з каменю обличчя з примруженими лагідними очима, відчуваючи потиск руки Ван Луна, — Галя зрозуміла, що ніяких слів подяки і не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його місці й вона сама, прагнучи допомогти другу й товаришу, що потрапив у небезпеку. Тому вона тільки ще міцніше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою подяку і повагу до нього. І тієї ж секунди Галя сконфужено відвернулася: як несвоєчасно і невідомо навіщо виступають на очі непрохані зрадницькі сльози!..
Ван Лун з дружньою лагідністю обійняв її плечі:
— Це зовсім нічого, Галю, нічого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потім людина ледь-ледь відпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цікавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозуміти. Розкажіть, прошу.
Спочатку вагаючись і сконфужено, потім дедалі вільніше й веселіше, — Галя коротко розповіла про свої пригоди після того, як вона впала з схилу міжгір’я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Він поглядав то на дівчину, яка нічого не приховувала в своєму оповіданні, то на чарівні камінці в стінах і склепінні печери. Ці камінці весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали під час пауз, коли дівчина запиналася і знижувала голос, говорячи про свої необдумані вчинки. А вислухавши Галю до кінця, Ван Лун сказав без тіні посмішки:
— Завжди людина робить сама собі трудніше. Загубили передавач — погано. Пішли в тунель — ще гірше. Чому не зачекали? Давно було б все добре. Тепер теж добре, нічого, — поспішив він додати, помітивши, що Галя знову засмутилася: звичайно, їй було і прикро, і соромно думати про те, скільки вона завдала тривоги товаришам.
— Товаришу Ван, я… — почала було Галя. Але Ван Лун не дав їй закінчити:
— Дуже розумію все. Ще розповідатимете Миколі Петровичу і Вадиму Сергійовичу. Мені вже не треба. А ваш передавач у мене, — вказав він собі за спину. — Зараз ще спробую сказати товаришам, що відшукав вас. Якщо вони почують, дадуть відповідь.
— Як? — здивувалася Галя. — Адже передавач астроплана пошкоджений.
— Так, пошкоджений, — погодився Ван Лун. — Говорити не можна, подавати короткі радіоімпульси можна. Микола Петрович обіцяв відповідати мені так. Він натискає на ключ — у мене сильно гуде. Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
Він включив передавач і голосно, чітко промовив:
— Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зі мною. Все гаразд. Прошу, підтвердить, що чуєте!
Обидва напружено вслухалися, чекаючи відповіді. Мовчання. Секунда минала за секундою. Відповіді не було. Галя подивилася на Ван Луна:
— Мабуть, не чують, товаришу Ван?
— Мабуть, — похмуро погодився Ван Лун. — Тоді нам треба мерщій іти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходімо, Галю. — І він швидко рушив до входу в тунель.
Дівчина слухняно пішла слідом за Ван Луном — і зразу ж таки скрикнула. Гострий біль наче ножем полоснув їй ногу.
— Що таке? — оглянувся Ван Лун.
— Не знаю… дуже болить нога… пече вогнем.
— Де? — Ван Лун був уже біля неї.
Галя вказала на ліве стегно.
— Може, ви вдарилися цим місцем?
— Ні… але дуже пече.
— А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
— Не знаю. Тоді не боліло. А зараз… ой!
Ван Лун задумався. Швидкими, впевненими рухами він промацав ногу Галі, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Дівчина з трудом стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її стегна.
— Всередині нічого не болить, товаришу Ван, — сказала вона. — Це зверху… ну, нібито я обпекла ногу.
— Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все ж таки йти? Спробуйте!
— Я постараюся, — відповіла Галя. Вона зробила кілька кроків. — Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нічого, я йду.
Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який підтримував Галю, спитав у неї:
— Можливо, це той кліщ? Куди він укусив вас, прошу?
— От сюди, — вказала Галя на коліно.
— А болить де?
— Значно вище. І зовні.
— Хм… якщо кліщ був отруйний, чому отрута пішла вгору? Чому тільки вгору?
Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на ліву ногу; сильний пекучий біль не зникав, а часом навіть збільшувався. Ван Лун підтримував дівчину під руку. Тепер він змушений був відмовитися від своєї звичної швидкої і легкої ходи.
Галя з усіх сил намагалася стримуватись, не давати прориватися болісному стогонові. І все ж таки іноді вона, стискаючи зуби, глухо стогнала. Тоді Ван Лун міцніше підтримував її і лагідно говорив:
— Тримайтеся, тримайтеся, дівчино. Нам уже недалеко. А якщо стане зовсім погано, донесу вас. Гаразд?
— Ой, що ви,
