Донька генерала - Адам Пшехшта
***
-- Сука! – прошипіла сердито Вєра Борісовна. – Паршива сука! А я ж могла її тоді…
Жінка замовкла на півслові, стиснула в руці полотняну шматку, якою щойно обмила плечі Кроне, забруднивши килим забарвленою на червоно водою. Майор нарешті добрався до заїжджого двору, яким керувала подруга Жегліна, залишивши позаду трупи двох агентів поліції та одного надто допитливого водія. Його поранили в плече, шкіра на спині й колінах в нього була здерта до живого м‘яса. Під час втечі йому довелося вискочити з потяга на повному ходу. Росіяни наступали йому на п‘яти.
-- Сука, сука! – Сльози текли по обличчю росіянки. Кроне зітхнув, але не заперечив. Не пояснив, що Ксеню не просто катували, що “Агонія” могла зламати навіть найсильнішу людину так само легко, як дитина ламає соломинку. Щоб зрозуміти певні речі, потрібно їх пережити, а він не бажав таких вражень для своєї співрозмовниці.
-- Це вже не має значення, -- сказав він тихо. – Ксенія мертва.
-- Глєб теж!
-- Правда, -- признав Кроне, стискаючи зуби. – Він бився до кінця, щоб дати нам час втекти. Якби Ксенія не дала мені наркотик, я, мабуть, встиг би зникнути.
-- Донька Дохторова, -- Вєра Борісовна недовірливо похитала головою.
-- Що з організацією? – запитав Кроне. – За таких обставин я можу організувати канал, щоб перекинути до Польщі всіх, кому загрожує арешт. Потрібно припустити, що вона все їм розповіла, досі вони нікого не заарештували, щоб не викликати підозр, але після її смерті…
-- Немає ніякої організації, -- відповіла задумливо жінка. – Принаймні, я так гадаю. В мене є… кілька знайомих з давніх часів, Глєб також мав свої контакти. Вона попросила зробити їй послугу, ми інколи зустрічалися, знали її батька, тож… Тоді це здалося нам цілком природним. Я думала, вона готує щось грандіозне, як колись Дохторов, і не хоче ризикувати своїми людьми, які будуть потрібні для реалізації цього плану. Тепер я думаю, що вона хотіла тільки звабити Вас сюди. Варте воно того? – Вона непевно поглянула на Кроне.
Майор зашипів від болю, встав незграбно з ліжка і з легким поклоном представився. Побачивши, що на співрозмовницю це не справило жодного враження, коротко описав свої функції в “Двійці”. Рот Вєри Борісовни склався в літеру О. Вражена, вона завмерла.
-- Тепер все ясно, -- буркнула. – Вам не можна тут залишатися, либонь, вони знають про мене…
Кроне кивком голови признав, що вона має рацію, обережно натягнув свіжу сорочку, зверху – кафтан з грубого полотна.
Вєра спостерігала за ним, насупивши чоло.
-- Рани не присохнуть, але…
-- Але іншого виходу немає, -- перебив він її.
Спакував якісь речі у вузлик, більше для видимості, ніж з потреби, в кобуру під пахвою засунув кольт.
-- Не знаю, чи брати їжу, -- обізвався він нерішуче. – Якщо знайду якийсь транспорт до кордону, вона буде зайвою, а якщо ні, то мені доведеться бавитися в кішки-мишки з російськими прикордонниками, а вони контролюють пояс до шістдесяти кілометрів вглиб країни. Пішки перехід прикордонної зони може зайняти мені два дні.
-- Я дам Вам трохи харчів і води, -- вирішила господиня. – Зачекайте хвильку.
Вона повернулася з невеличким пакунком і лакованою шкатулкою.
-- Що це? – підняв брови Кроне.
-- Їжа, дві літри води, пляшка самогону і… опій. На випадок, якщо рани роз‘ятряться… -- вона замовкла.
Майор подякував, стискаючи зуби, закинув вузлик на плечі. Зробив він це правою рукою, ліва була в лубках.
-- Втікайте звідси, -- кинув Кроне.
-- Куди? – запитала вона з гіркою посмішкою. – В Польщу? Прозябати там, як частина шляхти й аристократії, яка опинилася у вас після революції?
-- Дехто з них мається доволі непогано, -- зауважив Кроне.
-- Я не говорю про матеріальні речі, -- фиркнула Вєра. – Ви пропонуєте мені дивитися на руїни імперії, згадувати молодість, як якійсь старій бабі? Коли кожен день буде нагадувати мені про часи колишньої величі, а кожне нове обличчя тих, хто вже пішов з життя?
Вєра обвела співрозмовника довгим поглядом, йому знов здалося, що в її очах була якась гордість, а навіть зарозумілість. Він мовчки вклонився.
-- Ходіть зі мною, -- наказала вона. Вони перейшли у задимлену, просякнуту смородом кепських страв і немитих тіл їдальню.
-- Арвіл! – гукнула Вєра, перекрикуючи гул розмов і п‘яний регіт.
З-за стола в кутку зали встав невисокий чоловік з косими, злобними оченятами. Не дивлячись на скупчення, він сидів сам.
-- Чого? – буркнув, підходячи.
-- Твоя вантажівка тут?
-- Як завжди, завтра я їду в Мінськ, а що?
-- В мого кузена захворіла мати, старенька вмирає, підкинеш його сьогодні до кордону? – попросила. – Вона живе в Бобруках.
Обличчя Арвіла зневажливо перекосилося.
-- Знаю я то село, але що мені до того? – прохрипів він спльовуючи. – Я мусив би зробити гак.
-- Будеш харчуватися задарма, а може й не тільки харчуватися… -- відповіла Вєра притишеним голосом.