Донька генерала - Адам Пшехшта
-- Звідки ці делікатеси? – запитав зацікавлено Кроне. – Бо те що готують в кухні…
-- Там куховарять для робочого люду, -- перебила його Вєра Борісовна. – Для керівництва в нас особливий фонд. Інколи нас відвідують посадові особи. Ззаду будинку є три кімнати, в яких залишили дореволюційну обстановку, і спеціальна кухня.
-- А оце все? – офіцер обвів навколо рукою.
-- Це… моя кімнатка, офіційно – склад інвентарю, -- посміхнулася з іронією господиня. – Такі часи.
Кроне кивнув головою, проте далі не заглиблювався, відчував, якщо вийде за рамки більш-менш невинних байок, то не отримає жодної відповіді. Жінка, яку Жеглін представив, як керівничку, становила загадку. Безсумнівно, вона була освіченою, можливо, походила з аристократії. Близьке знайомство з посланцем доньки Дохторова могло свідчити, що Вєра належить до створеної Ксенією групи. Повинна існувати якась мережа, організація, завдяки якій Жеглін подорожував по країні, а навіть за її межі. Проте в Кроне не було ілюзій, він розумів, що не довідається про це нічого, такі правила гри. У випадку провалу і допиту, краще знати якнайменше…
-- Де я буду спати? – поглянув запитально офіцер на господиню.
-- Тут збоку є вільна кімната, -- втрутився Жеглін. – Он ті двері біля ванни.
Жінка ледь помітно скривилася, спопелила росіянина поглядом.
-- Пан майор – людина тактовна і джентльмен, -- сказав Жеглін лагідно, підкресливши звання товариша. – Ти ж його не положиш у спільній залі, його там воші з'їдять.
-- Якщо це проблема… -- почав Кроне.
-- Ні, в жодному випадку, -- відповіла швидко Вєра. Вона легко зарум’янилася, кинула на Жегліна короткий погляд.
-- Тоді я йду спати, -- пробурмотів збентежений Кроне. Не потрібно було великої інтуїції, аби здогадатися, чому подруга Жегліна воліла, щоб майор не зайняв сусідню кімнату. В майже порожньому приміщенні стояло старе ліжко, яке походило ще з дев’ятнадцятого століття, але не дивлячись на зовнішній вигляд, було надзвичайно вигідним. Накрохмалена, з запахом свіжості постіль була розкішшю, якої майор не очікував. Він роздягнувся і в самій білизні заліз під легку, пухову ковдру. Під оздоблену мереживом подушку поклав пістолет, з надією, що проспить всю ніч спокійно, але якщо щось піде не так, живцем він не дасться. Росіяни знайдуть багато способів, щоб змусити його говорити, та й тем для розмов їм не забракне. Попередня діяльність Кроне в “Двійці” обросла легендами. В цьому були як хороші, так і погані сторони, але саме зараз і тут – виключно погані. Всупереч побоюванням, він не чув з-за стіни жодних клопітливих звуків, і не трапилося нічого поганого. Майор заснув каменем, як тільки притулив голову до подушки. Розбудив його спів півнів. Глянув на годинник – доходила дев’ята, очевидно, півні в селі співали не тільки на світанку. Коли він потягнувся по зброю, то натрапив на ще щось. Витягнув дивну, красиво одягнену ляльку з фарфоровим, відтвореним у найдрібніших деталях, обличчям. Вона лежала глибше під подушкою, якби не випадок, Кроне ніколи б її не зауважив. Таку забавку в магазині не купиш. Навіть до революції. На каймі оздобленої рюшами сукні чиїсь руки вишили напис:”Е.В. Татьяна Голицина”. Кроне підвів брови – Голіцини були княжим родом, можливо, що забавка опинилася тут цілком випадково… А може і ні? Майор не мав жодного наміру когось про це питати. Старанно поклав ляльку на місце, побризкав себе холодною водою і легенько постукав у двері кімнати господині.
-- Заходь! – вигукнув енергійно Жеглін.
Росіянин сидів за сніданком, навколо розходився запах свіжоспечених булочок і справжньої кави. Це точно не було стандартне меню закладу, в Совіцькому Союзі бракувало навіть ячмінної кави…
-- Пригощайся, -- запросив його Жеглін. – Боюся, на найближчий час доведеться забути про такі приємнощі. Там, -- він показав на прикриту срібною кришкою тарілку. – Ковбаски.
Кроне розрізав ще теплу булочку, намастив свіженьким маслом, налив собі кави. Він знав, що добрий сніданок рідко коли трапляється під час виконання завдання.
-- Що далі? – запитав.
Жеглін мовчки крутив у руках горнятко, з якого йшла пара. Здавалося, він забув про свого товариша і блукає думками десь далеко, нарешті, зітхнувши, підвів голову.
-- Якщо нам пощастить, ти ще сьогодні побачишся з Ксенією.
-- Сьогодні? Але до Орші…
-- Ксенії немає в Орші, -- перебив його Жеглін. -- Вона чекає на тебе якихось сто кілометрів звідси, в невеличкому будиночку лісника. Ти скажеш, що це параноя, але… -- він знизав плечима, не закінчивши речення.
Майор зневажливо махнув рукою. В їхній професії нікому не довіряти – золоте правило.
-- Як ми туди доберемося?
-- Вантажівкою. Водій їздить туди три рази на тиждень, щоб привезти на лісопильню зрубані дерева, звідси її не видно, але вона відразу за селом.
Кроне закінчив снідати й насолоджувався кавою, коли до кімнати зайшла господиня. Знов неохайно вдягнена, в брудному фартуху і старих, розтоптаних черевиках. Обидва чоловіки зірвалися немов по команді, вклонилися наче на гарнізонному балі.
-- Я прийшла попрощатися, -- сказала вона тихо. Кроне взяв її руку і шанобливо поцілував. Жінка відповіла ввічливою посмішкою, але дивилася на Жегліна. Тільки на нього… Майор вийшов, демонстративно закривши за собою двері. За якусь мить всівся на бетонних сходах перед будинком. Зненацька почав міркувати, що відчуває росіянин, коли прощається з Вєрою? Чи те саме, як сім років тому, коли це він прощався з Ксенією? Чи вони кохаються, знаючи, що це востаннє? А може сидять, притулившись, обіймаючись з усіх сил, відтягуючи момент, коли доведеться перейти в новий, ворожий світ?
Майор не припускав, що ще колись побачить Ксеню. Однак зараз, через стільки років, вони знов зустрінуться. Яка вона? Чи впізнає він її, порівнюючи з побляклою фотографією, яку зберігає в пам’яті? Його сумні роздуми перервав Жеглін. Росіянин вийшов з будинку, мовчки кинув Кроне під ноги вузлик з його скромними пожитками і рушив у напрямку дороги. Вони