Координати чудес - Роберт Шеклі

class="book">Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається — рухається все навкруги. Кур’єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з’явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.

— Не тривожся, це ефект з дзеркалами, — шепнув йому Виграш.

Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна — достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.

Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.

Чужина відчувалася ще дужче, ніж у Галактичному Центрі, та все ж Кармоді зітхнув полегшено: все тут нагадувало мирні сни, а Центр належав до розряду нічних кошмарів.

З раптовим острахом Кармоді спохопився, що в руках у нього нема Виграша. Куди ж він міг подітися? Кармоді розгублено роззирнувся і раптом відчув, що навколо його шиї обвився маленький зелений вуж.

— Це я, — сказав вуж, — твій Виграш. Просто в іншій подобі. Форма, бачиш, є функцією середовища, а ми, виграші, надзвичайно чутливі до середовища. Так що не переймайся, дит-тин-ко. Я з тобою. Ми ще разом звільнимо Мексіку від заброди Максиміліана

— Що-о-о?

— Шукай аналогій! — порадив Виграш.  — Розумієш, докторе, попри всю глибину нашого інтелекту ми, виграші, не маємо своєї мови. Та й навіщо нам своя мова? Все одно нас роздають усяким чужинцям. Проблема вирішується просто, хоча деколи трапляються непорозуміння. Мені досить пройтися неводом по твоєму банку асоціацій, і я витягую звідти слова, потрібні для викладу моєї думки. То як, мої слова прояснили думку?

— Не дуже, — признався Кармоді.  — Та, гадаю, я втямив.

— Розумник, — похвалив Виграш.  — Деколи поняття можуть видаватися туманними, але ти неодмінно докопаєшся до суті. Зрештою, вони ж належать тобі. З цього приводу я б розповів тобі кумедну історію, та боюся, вона не на часі. Здається, от-от щось трапиться.

— Що? Що саме?

— Кармоді, mon vieux (Любий (фр).) , не час для пояснень. Може статися, що навіть не буде часу пояснити те, що ти неодмінно повинен знати, аби жити далі. Чиновник і Кур’єр вельми люб’язно послали тебе…

— Кляті вбивці! — не стримався Кармоді.

— Не осуджуй убивство так легковажно, — дорікнув Виграш.  — Це викриває недбалість натури. Пригадую на цю тему доречний дифірамб, прочитаю пізніше. На чому я спинився? Ага, Чиновник і Кур’єр. Під величезну відповідальність ті два достойники послали тебе в одне місце в Галактиці, де тобі, цілком імовірно, можуть допомогти. Адже ти знаєш, що це не входило в їхні обов’язки. Вони могли покінчити з тобою на місці за майбутні злочини або ж відправити в останнє відоме їм місце перебування твоєї планети, де її, певне, вже й сліду нема. Або ж могли обрахувати місце її найімовірнішого перебування нині і послати тебе туди. А оскільки математики з них нікудишні, то результати, мабуть, були б дуже наближені. Так що, бачиш…

— Де я тепер? — урвав Кармоді.  — І що тут має статися?

— Я саме збирався сказати, — заспокоїв його Виграш.  — Ця планета, якщо не помиляюся, називається Лурсіс, себто Приваблива. На ній тільки один мешканець — Меліхрон Споконвічний. Він живе тут споконвіку і житиме довше, ніж можна собі уявити. Меліхрон — сам собі, так би мовити, цар і суддя. Він неповторний у своїй споконвічності, всюдисущий за своєю природою, многоликий як індивід. Це про нього написано:

Ось він, самотній славетний герой.

Величчю тільки з собою він рівня,

В битвах затятих життя захищає,

Нападаючи сам на себе.

— А щоб тобі! — не стерпів Кармоді.  — Мелеш, як ціла сенатська підкомісія, і ніякого глузду!

— Це від розчулення, — сказав, гучно схлипнувши, Виграш.  — Оце так, чоловіче, ти гадаєш, я на таке сподівався? Я зворушений, чоловіче, я справді зворушений, повір, і намагаюся зрозуміти чому, бо якщо я не візьму до рук стерна, то увесь цей клятий палац слонової млості западеться, як кабачкова хатка.

— Карткова, — автоматично поправив Кармоді.

— Кабачкова! — прикрикнув на нього Виграш.  — Ти колись бачив, як падає кабачкова хатка? А я бачив — видиво не з приємних.

— Звучить, як п’янка з маслянки, — бовкнув Кармоді й нескромно захихикав.

— Припини! — з притиском просичав Виграш.  — Зосередься! Зберися з думками! Підготуй свої сірі клітини до зустрічі із світилом! Бо гряде він — справедливий Меліхрон!

Кармоді відчув себе на диво спокійним. Він пошукав очима по нерівній місцині та не примітив нічого нового.

— Де він? — запитав Кармоді у Виграша.

— Меліхрон утілюється, щоб мати можливість розмовляти з тобою. Відповідай йому сміливо, але делікатно. Крий Боже натякнути на його каліцтво. Це розсердить його. Пам’ятай…

— Що за каліцтво?

— Пам’ятай про його єдиний гандж. Та насамперед, коли він поставить своє Запитання, відповідай на нього дуже обережно.

— Стривай! — знову перебив Кармоді.  — Ти хочеш збити мене з пантелику! Яке каліцтво? Який гандж? І яке Запитання він поставить?

— Не присікуйся! Терпіти цього не можу! — сказав Виграш.  — А тепер я спати хочу — вмираю. Я й так уже затягнув із сплячкою, що далі нікуди, а все заради тебе. Бувай, хлопчику. Пильнуй, щоб тобі не всунули дерев’яну піч.

З цими