Володар Світла - Роджер Желязни

Арам усівся за довгим столом у трапезній навпроти кількох Буддиних ченців. Трохи подиспутував із ними про віровчення та обрядовість, кастовість і світогляд, погоду й поточні справи.

— Дивним видається, — сказав він дещо згодом, — що ваші братчики зайшли раптом так далеко на південь і захід.

— Ми ж мандрівний орден, — відказав чернець. — Ідемо за вітром. За покликом сердець.

— У край поруділих земель та ще й у пору блискавок? Чи не трапиться тут часом якогось одкровення, уздрівши яке, міг би я духовно зрости?

— Цілий усесвіт — одкровення, — мовив чернець. — Усе змінюється, але все лишається без змін. За ніччю — день... Кожен день інший, але кожен — день. Світ — це здебільшого омана, але форми омани наслідують схему, яка єсть частина божественної дійсності.

— Так, так, — сказав Арам. — На оманах і дійсності я знаюся добре. Але що я хотів запитати, то це чи не з’явився десь тут новий учитель, чи не повернувся якийсь старий, чи не було тут якогось божественного прояву, наявність якого помогла б моїй душі стати свідомою?

Говорячи, жебрак змів зі стола червоного жука з ніготь завбільшки й заніс сандалію, щоб його розчавити.

— Не кривдь його, брате, — попрохав чернець.

— Але їх тут сила-силенна, а кармовладці ж постановили, що людина в комаху переродитись не може, тож убивство комахи — чин кармічно нейтральний.

— Попри це, — відказав чернець, — усе життя — одне ціле; у цьому монастирі всі практикують учення агімси[37] й не відбирають ніяких життів.

— Та все ж, — вів далі Арам, — Патанджалі[38] стверджує, що головне — намір, не вчинок. Отже, якщо я вб’ю з любов’ю, а не злістю, убивством це не вважається. Зізнаюся, це було не так, я таки розізлився — виходить, хай я й не вбив, а тягар провини несу, адже мав такий намір. Тож я міг би наступити на нього тепер, не порушивши принципу агімси більше, ніж уже порушив. Проте я гість, а тому, звісно, поважатиму ваші обряди й не зроблю цього.

На цьому він прибрав сандалію від комахи, що застигла на місці, наставивши вгору червонясті антенки.

— Він воістину вчений, — мовив хтось із Ратріного ордену.

Арам усміхнувся:

— Дякую, але це не так. Я лише скромний шукач істини, а в минулому мав кілька нагод підслухати бесіди освічених. От би знову мати такий привілей! Якби в цій місцині був якийсь великий навчитель чи вчений, я б, не вагаючись, пройшов по розжареному вугіллю, щоб сісти йому в ногах і слухати його слів чи споглядати його приклад. Якби...

Він осікся, бо всі очі зненацька повернулися до дверей за його спиною. Голови не повернув, але встиг розчавити іншого жука, що саме сидів біля його руки. Зі зламаного хітину спинки показалися вершечок малесенького кристала й два крихітні дротики.

Лише тоді він повернувся, окинувши зеленим оком ряд ченців між ним і дверима, і поглянув на Яму, одягнутого в саме тільки червоне — бриджі, чоботи, сорочку, пояс, плащ і рукавички, з головою, пов’язаною тюрбаном кольору крові.

— «Якби»? — мовив Яма. — Ти казав «якби»? Якби якийсь мудрець чи якийсь аватар божества мешкав десь тут, ти хотів би з ним запізнатися? Ти це казав, незнайомцю?

Жебрак піднявся з-за столу. Уклонився.

— Я — Арам, — заявив він. — Шукач і мандрівник, як і всі, хто прагне просвітлення.

Яма на уклін не відповів.

— Нащо перекрутив ти ім’я своє навспак[39], Володарю Омани, коли всі твої слова й дії так і волають його перед тобою?

Жебрак знизав плечима.

— Не розумію, що кажеш.

Але тут його вуст знову торкнулася усмішка.

— Я той, хто шукає Шляху й Праведності, — додав він.

— Важко мені в це повірити, бачивши щонайменше тисячу років твоєї зрадливості.

— Стільки живуть хіба боги.

— На жаль, я саме про це. Ти зробив серйозну помилку, Маро.

— Яку ж це?

— Із якогось дива вирішив, що тебе випустять звідси живим.

— Мушу визнати, я цього сподіваюся.

— І не зважив на численні пригоди, що можуть трапитись із самотнім подорожнім у цій дикій місцині.

— Я багато вже років самотній подорожній. Пригоди завжди трапляються з іншими.

— Можливо, ти гадаєш, що хай твоє тіло тут і знищать, але твій атман усе одно переселиться кудись далеко в іншу плоть. Як я розумію, хтось розшифрував мої нотатки, і такий фокус тепер можливий.

Брови жебрака зсунулися на чверть дюйма нижче й ближче одна до одної.

— Ти не знаєш про сили, що зараз обволікають цю будівлю й унеможливлюють таке переселення.

Жебрак виступив на середину кімнати.

— Ямо, — ствердив він, — ти дурень, якщо думаєш протиставити свою жалюгідну потугу впалого потузі Сновійника.

— Можливо, владарю Маро, — відповів Яма, — та задовго ждав я цієї нагоди, щоб відкласти її на потім. Пам’ятаєш мою обіцянку під Прагну? Не хочеш, щоб ланцюжок твого існування урвався — мусиш пройти тут, крізь єдині двері до цієї зали, які я заступаю. З-поза меж зали тобі ніщо не допоможе.

Тут Мара здійняв руки, і зродився вогонь.

Усе запалало. Полум’я стрибало з кам’яних стін, столів, чернецьких ряс. Дим хвилювався й крутився залою. Яма стояв посеред пожежі, але й не ворухнувся.

— Оце й усе, на що ти здатен? — спитав він. — Твої вогні повсюди, але не печуть.

Мара плеснув у долоні, і полум’я зникло.

Натомість, погойдуючи головою на висоті майже двох людських зростів і роздувши сріблястого каптура, здійнялася, готова вжалити, мехкобра.

Яма й не зважив на неї; його похмурий погляд хоботком темної комахи вп’явся в Марине єдине око.

Мехкобра зникла посеред своєї атаки. Яма ступив уперед.

Мара ж на крок відійшов.

Так стояли вони десь зо три вдари серця, тоді Яма просунувся ще на два кроки, Мара ж ізнову позадкував. В обох на чолі виблискував піт.

Жебрак мовби підріс, волосся його погустішало; він потовщав у талії, поширшав у плечах. Рухався він тепер не без грації, яку раніше годі було помітити.

Відступив ще на крок.

— Так, Маро, бог смерті існує, — процідив Яма крізь