Володар Світла - Роджер Желязни
Тоді Тек почув регіт — чи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?
Ні, таки регіт — гомеричний, нелюдський!
Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.
Ще один сніп вогню замайорів поруч із кам’яним іклом.
Тек лежав нерухомо хвилин п’ять. Відтак це повторилося — виття, три яскраві зблиски, гуркіт.
Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?
А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем, — та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?
Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.
На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.
Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.
За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.
Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?» — подумав він.
І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.
Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полум’яних веж.
Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:
— Очі змія![31] Тепер мій!
— Яка кількість? — спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.
— Двічі стільки або квит![32] — ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест. — Ніна зі Шринаґіна![33] — продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.
— Священна сімка, — м’яко проказав Сем. Другий завив.
Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.
І не помилився.
Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.
Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.
Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».
Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світло — це післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.
Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.
— То що, Ралтарікі? — спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.
— Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.
Дощ на хвилю послаб; у заграві полум’яного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.
Здригнувся.
Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.
Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постать — без рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.
Тек не ворушився. Він чекав.
— Це, — сказав Яма, вручаючи йому аерозоль, — відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів[34] нема, а то б дав це тобі раніше.
Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.
Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правою — напівповну карафу.
— То що, отой Ралтарікі — справді демон? — спитав Тек.
— І так, і ні, — відповів Яма. — Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.
— Он як? І в чому ж?
— Це не надприродне створіння.
— Але решта — правда?
— Так.
— Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.
— Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, це — суть. Чотири сторони компаса — логіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненному — нізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком, — святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.
Тек знизав плечима й відпив вина.
— Ну, а як щодо демонів?
— Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки[35] від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?
— Був ним.
— То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?
— Читав про дні, коли їх ув’язнювали...
— Тоді маєш знати, що вони — тубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.
— Так.
— Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду,