Володар Світла - Роджер Желязни
Яма ляснув себе по стегні.
— Авжеж! Авжеж! Хто шукатиме Будду в бурдеї, га? Добренно! Пречудово! То гайда до Хайпура, люба богине, до Хайпура й Палацу кохання!
Ратрі встала й тупнула сандалією по підлоговій плитці.
— Не смій говорити про мій закладу такому тоні!
Він опустив очі й через силу стер усміх зі свого обличчя. Відтак устав і вклонився.
— Даруй мені, люба Ратрі, але це зізнання було таке раптове... — тут він закашлявся й відвернувся. Повернувшись назад, був сповнений стриманості й поштивості. Повів далі: — ...що мене заскочила явна невідповідність. Та тепер я й справді бачу: це — мудрий задум. Найдосконаліше прикриття, джерело не тільки твого добробуту, а й особистих таємниць купців, воїнів і жерців. Невіддільний складник життя суспільства. Запорука твого статусу, твого права голосу в громадських справах. Бог — чи не найдавніша професія у світі. Тому нам, упалим, більше ніж личить таїтися за палісадом іншої такої поважної традиції. Схиляюся перед тобою. Дякую за твою мудрість і завбачливість. Я не кпитиму з підприємливості благодійниці та співзмовниці. Власне, я вже й не дочекаюся, коли туди потраплю.
Вона всміхнулася та знову сіла.
— Приймаю твоє єлейне вибачення, о зміїний сину. Хай би що сталося, довго сердитися на тебе просто неможливо. Налий, будь ласкав, іще трохи чаю.
Відкинувшись на спинки крісел, Ратрі попивала чай, а Яма покурював. Завіса віддаленого атмосферного фронту затулила пів краєвиду. Та на них і досі світило сонечко, а верандою гуляв прохолодний вітерець.
— Ти ж бачив залізний перстень на його пальці? — спитала Ратрі, поїдаючи чергове тістечко.
— Так.
— Знаєш, звідки він у нього?
— Не знаю.
— І я. Але, здається, нам варто це вияснити.
— Еге ж.
— І як ми до цього візьмемося?
— Я доручив цю робітку Текові, який ліпше пристосований до лісу, аніж ми. Він саме йде його слідом.
Ратрі кивнула:
— Добре.
— Чув я, — мовив Яма, — ніби боги й досі, бува, навідують найвидатніші Камині палаци на землі, зазвичай у зміненій подобі, але подеколи в повній величі. Чи правда це?
— Так. І року не минуло, як до нас у Хайпурі заходив владар Індра[26]. Десь зо три роки тому заглядав лже-Крішна[27]. З усіх Небесних найбільше переляку в обслуги викликає саме Крішна Невтомний. Бешкетував він у нас цілий місяць, поламав чимало меблів і змусив викликати не одного лікаря. Ледь не дочиста знищив наші запаси вина й харчів. А якось однієї ночі ну грати на своїй свирілці[28] — зробив би це старий Крішна, то можна було б йому ледь не все вибачити. Але цього разу справдешніх чарів ми не почули, бо ж є тільки один істинний Крішна, темношкірий і волохатий, із червонющими палкими очима. А цей знай лише танцював на столах, спричинив неабиякий безлад, та й акомпанемент його був так собі.
— Він хоч розплатився за цей розгардіяш чимось іще, крім музики?
Вона засміялася.
— Та ну, Ямо. Нащо між нами риторичні запитання?
Він похлинувся димом.
— Сур’ю-сонце[29] ось-ось огорнуть хмари, — мовила Ратрі, визираючи вгору, — й Індра вб’є дракона[30]. Будь-якої миті задощить.
Монастир накрило хвилею сірості. Вітер посилився, на стінах затанцювала вода. Злива, ніби намистяна завіса, запнула відкритий кінець веранди, куди вони дивилися.
Яма підлив чаю. Ратрі з’їла ще одне тістечко.
Тек пробирався лісом. Він стрибав із дерева на дерево, із гілки на гілку, пильнуючи стежку внизу. Хутро його було мокре, бо з листя на нього раз по раз зливалися крихітні водоспадики. За його спиною громадилися хмари, але на східному небі й досі сяяло вранішнє сонце, своїм червонясто-золотавим світлом роблячи з лісу строкате різнобарв’я. Звідусіль чувся пташиний спів: із переплетених лозами крон й із трав, що стінами височіли обабіч стежини. Давали концерт пташки, дзижчали комахи, час від часу лунав рик чи гавкіт. Листя ворушив вітерець. Стежка внизу дала крутий поворот і вивела на галявину. Тек зістрибнув на землю й рушив далі пішки, але на тому боці галявини знову повернувся на дерева. Тепер, зауважив він, стежка йшла паралельно горам, навіть забирала трохи назад у їхній бік. Звіддаля почувся гуркіт грому, трохи згодом повіяв інший вітер, прохолодний. Тек стрибав далі, рвав вологе павутиння й лякав пташок, що здіймалися крикливими хмарками яскравого пір’я. Стежка й далі вела до гір, потроху вертаючи в бік, з якого починалася. Часом траплялися й інші втоптані жовті доріжки; шлях ділився, перетинався, розгалужувався. У таких випадках Тек спускався на землю й вивчав сліди. Так, Сем повернув тут, Сем спинився попити біля цього ставка, де ростуть жовтогарячі гриби, вищі за рослявого чоловіка, із шапками досить широкими, щоб кілька таких могло сховатися там від дощу; Сем прибрав цю гілляку з дороги; тут він зупинився зав’язати сандалію; тут прихилився до дерева, де, за всіма ознаками, жила дріада...
За Тековою оцінкою, він відставав від переслідуваного на якихось півгодини — це давало Семові доволі часу дійти туди, куди він прагнув, і почати те, від чого був у такому захваті. Тепер попереду були гори, над якими маячів відблиск зірниці. Ще раз гримнуло. Вибравшись до передгір’я, де ліс порідшав, Тек посунув крізь високотрав’я на всіх чотирьох. Стежина вела все вище й вище та ставала дедалі кам’янистіша. Але Сем пройшов тут, тож і Тек слідував за ним.
Пилково-золотавий Божий Міст заступили хмари, що безугавно сунули на схід. Ударила блискавка, одразу по ній гримнув грім. Тут, на відкритому місці, вітер був швидший; він гнув трави; температура ніби нараз упала.
Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.
Нагорі з’явилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об кам’яне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.
Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в