Володар Світла - Роджер Желязни

— А тоді що?

— Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати, та й нас заразом!

Сем повільно кивнув.

— Ну, коли ти так це ставиш... Але я трохи не в формі на щось таке. Звісно, я вигадаю кілька істин і підкидатиму їм усіляке святенництво, але максимум двадцять хвилин.

— Двадцять — то двадцять. А відтак збираємось. Завтра рушаємо до Хайпура.

— Так рано? — запитав Тек.

Яма покрутив головою:

— Так пізно.

Ченці сиділи на підлозі трапезної. Столи позсували до стін. Комахи зникли. Зовні й далі дощило.

Великодухий Сем, Просвітлений, увійшов і всівся просто них.

Прийшла Ратрі, перевдягнена буддійською черницею, у серпанку.

Яма й Ратрі пройшли в дальній кінець кімнати й умостилися на долівці. Десь був і Тек, слухав.

Кілька хвилин Сем сидів, заплющивши очі, тоді тихо мовив:

— Я маю чимало ймень, і жодне не важить.

Відтак він трохи розплющив очі, але головою не ворухнув. Не дивився ні на що конкретне.

— Імена неважливі, — повів він. — Говорити означає називати, але говоріння неважливе. Інколи трапляється щось, чого не бувало раніше. Бачачи це, людина дивиться на дійсність. Вона не може розповісти іншим, що побачила. Та інші хочуть знати, отож допитують: «Яке воно, оте, що ти бачив?» Тож він намагається розповісти. Може, він бачив перший у світі вогонь. Він каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші барви. Воно без форми, немовби вода, що тече повсюди. Воно тепле, немовби сонце чи літо, тільки ще тепліше. Воно існує певний час на шматку дерева, а затим дерево зникає, неначе з’їдене, залишивши по собі дещо чорне, що можна сипати, як пісок. Зникає дерево — зникає й воно». Виходить, слухачі мають думати, що дійсність — вона як мак, як вода, як сонце, як те, що їсть і випорожнюється. Вони думають, що вона подібна до всіх тих речей, про подібність до яких розповіла їм та людина, котра її була пізнала. Та вони не бачили вогню. Насправді вони його не знають. Вони лише знають про нього. Та вогонь знову з’являється у світі, не раз і не два. Більше людей бачить вогонь. Згодом вогонь стає такий звичний, як трава, як хмари, як повітря, що ним вони дихають. Вони бачать, що він, хоч і подібний до маку, та не мак, подібний до води, та не вода, подібний до сонця, та не сонце, подібний до того, що їсть і випорожнюється, та не те, що їсть і випорожнюється, але щось відмінне від кожної з цих речей і їх усіх разом. Тож вони дивляться на цю нову річ і вигадують для неї нове слово. Вони називають її «вогонь».

Якщо вони натраплять на когось, хто досі його не бачив, і скажуть йому про вогонь, він не зрозуміє, про що йдеться. Тож вони своєю чергою розповідають йому, який є вогонь. Роблячи це, вони з власного досвіду знають, що говорять не правду, а лиш її частину. Вони знають, що з їхніх слів ця людина ніколи не пізнає дійсності, хоча до їхніх послуг усі слова світу. Він має сам глянути на вогонь, понюхати його, погріти від нього руки, зазирнути в його серце — або ж назавжди зостатися в невіданні. Виходить, «вогонь» не важить, «земля», «вода» й «повітря» не важать. «Я» не важить. Жодне слово не важить. Але людина забуває дійсність і пам’ятає слова. Що більше слів вона пам’ятає, то розумнішою її вважають інші. Вона дивиться на великі перетворення світу, але не бачить їх так, як їх бачили, коли людина вперше поглянула на дійсність. Їхні назви в неї на вустах, і вона всміхається, куштуючи їх, гадаючи, що пізнала їх у називанні. Те, чого ніколи не траплялося раніше, і досі трапляється. Це досі чудо. Великий плинний вогняний цвіт сидить навпочіпки на гілці світу, випорожнюючись попелом світу, і, не бувши жодним із того, що я назвав, а водночас бувши всім цим, ось це — дійсність, Безіменне.

Отже, закликаю вас: забудьте ймення, що їх ви носите; забудьте слова, які я кажу, щойно я їх промовлю. Глядіть натомість на Безіменне всередині вас, яке постає, коли я до нього звертаюся. Воно вчуває не мої слова, а дійсність у мені, частиною якої воно є. Це — атман, що він чує мене, а не мої слова. Усе інше несправжнє. Визначати — це втрачати. Суть усього — Безіменне. Безіменне є незбагненне, могутніше за самого Брахму. Усе минає, але суть залишається. Виходить, ви сидите посеред сну.

Суть снить формою. Форма минає, але суть залишається й снить новими снами. Людина йменує ці сни й думає, буцімто вловила суть, не знаючи, що звертається до несправжнього. Ці камені, ці стіни, ці тіла, що їх ви бачите навколо себе, — маки, вода й сонце. Вони — сни Безіменного. Вогонь, якщо бажаєте.

Час від часу якийсь сновидець усвідомлює, що він снить. Він може опанувати щось із висненого, підкорити його своїй волі — або ж прокинутися й пізнати себе ще ліпше. Якщо вибере він шлях самопізнання, велика слава його, і довіку буде він, яко зоря. Якщо ж натомість вибере він тантричний[44] шлях, поєднає самсару з нірваною, збагнувши світ і живучи в ньому далі, то буде він могутній серед сновидців. В очах наших може він бути могутній як на добро, так і на лихо, хоч ці поняття теж беззмістовні поза межами назвиськ у самсарі.

Проте жити в самсарі означає піддаватися впливу могутніх серед сновидців. Якщо могутні вони на добро — це золота пора. Якщо могутні вони на лихо — це пора темряви. Сон може стати страхіттям.

Написано: життя — це страждання. Це так, кажуть мудрі, бо, щоб досягти просвітлення, мусить людина відробити свій кармінний тягар. З цієї причини, кажуть мудрі, яка користь боротися вві сні проти того, що є твоя доля, що є шлях, яким маєш простувати до звільнення? У світлі відвічних цінностей, кажуть мудрі, страждання — ніщо; у поняттях самсари, кажуть мудрі, веде воно до доброго. То чим же можна виправдати борню проти тих, хто могутній на лихо?

Він на хвилю змовк і вище підніс голову.

— Цієї ночі з’явився поміж вас Володар Омани, Мара, могутній серед сновидців, могутній на лихо. І трапився йому той, хто здатен по-іншому працювати з висненим.