Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко

Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.

— Алло! Архівний?

На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.

— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?

— Так, він і зараз у нас. Перебирає.

— Покличте його.

Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.

— Слухаю вас.

— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.

— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?

— Пусте. Дякуйте самій Русулі.

— Де і коли ми з нею зустрінемось?

— За півгодини біля центрального входу.

Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.

Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.

— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.

— Так.

— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.

— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.

— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.

— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.

— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?

— Правда.

Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.

— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?

— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.

— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.

Верес розсміявся.

— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.

— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.

— Нам довго їхати?

— А ти б хотіла довго?

— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?

— Так.

— Вас турбує серце?

— Ні.

— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?

— Так просто. Люблю цей запах.

— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.

— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

— Розумію.

— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!

— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

— Котрого ти не бачила.

— Але я про нього все знаю…

— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…

— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?

— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…

— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…

— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів: