Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко

зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. “Ось так завжди, — думалось йому. — Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…” По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс. Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала.

Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув — сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця.

— Ви не скажете, де тут суничні місця? — З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги. — О, суничка! — Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі.

Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря.

Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ.

Приземлився Чапол на дитячому майданчику серед полідікролових моделей трансангулярів та високих інканських гірок.

Піднявшись на третій поверх, зайшов до помешкання. Торик лементував. Отже, мати вже прокинулась.

Чапол не любив вихідних. Поки був молодшим і енергійнішим, брав на вихідні літературу додому або ж їздив рибалити. Тоді спогади про далеку Землю були не такими болючими, без меланхолії. Тепер же вони просто нестерпні.

Зайшов до свого кабінету, сів у м’яке рожеве крісло. Ніби у напівсні долинали до нього крики Торика, музика від сусіда, зойки гелікомобілів за вікном. Дивився на химерну гілку з дерева, зламану біля його озерця. Та гілка другий рік стояла засохлою у вазі на шафі. Схожа на земні корали. Вигадки біологів спеціально для 142-го метакаскаду.

Двері до кімнати прочинилися, зайшла дружина, сіла біля Чапола.

— А знаєш, де я була вчора? В геронтологічному пансіонаті. Як там гарно! Я навіть не уявляла собі. Чудове архітектурне вирішення, мозаїка, сади, басейни, бібліотеки, комплекс лікувальної гімнастики, акваріуми, у величезних вольєрах земні птахи співають… Слухай, давай твою маму влаштуємо там? Я вже з нею говорила. Вона каже, що їй байдуже. Як ти скажеш, так і буде.

— Ти б не хотіла поселитися поближче до Землі? — тихо запитав, мов не чуючи сказаного.

Чапол дивився на красиве, ще не розчесане брунатне волосся дружини, на її груди, прикриті квітчастим свіцом, на пустотливі кутики уст, на щасливо безтурботні, самозакохані очі, хотів образитись за її егоїстичні балачки про пансіонат, але натомість подумав: “Яка вона гарна, молода квітка неземного світу”. Димниця народилася вже на Інкані.

— Я кажу абсолютно серйозно.

Дружина подивилася зверхньо і холодно.

— Ти як старий. Хочеш поближче до Землі.

— Шкода, що ти не розумієш. Але ти не винна.

— Ах, облиш. Пора тобі змінити програму, — розсміялася.

А Чапола гнітила думка, що він тепер сам дуже мало знає Землю. Навіть перестав читати часопис “Земля і люди”. Може, свідомо хотів знищити найменше зерно, що народжує спогади? Але ж коріння його спогадів — то і його коріння. “Я дуже хотів би побачити планету людей”, — сказав той кібер.

— А ти б хотіла побачити Землю? — запитав дружину.

— Я ніколи не полюбляла туризм, Чаполе. Ти знав про це, коли брав мене, — кокетливо звела брови.

Несподівано засвітився екран відеофону.

— Привіт, Чаполе! — усміхнулося чоловіче обличчя. — Вітаю чарівну дружину мого шефа! Що це ви такі сумні? Ніколи не здогадаєтесь, чого я подзвонив. Хм-м… Попрощатися. Я завтра лечу на Землю. Назавжди. Ви здивовані?

— Ні, — мовив Чапол. — Я здивувався тоді, коли ти вирішив залишитися на Інкані. Для такого закоренілого землянина, як ти, то був вчинок навіть дивний. Ти вже замовив місце в міжпланетному? Що думаєш робити на Землі?

— Місця в міжпланетному не проблема. А на Землі спершу відпочину трохи від загального благоденства, а потім… Може, приживуся, а, може, на Центурію потім махну… Там зараз роботи багато. Але летіти треба, Чаполе. Дуже вже часто Земля мені сниться. Хоч побачити ще раз мушу… У нас із нею, може, любов…

Екран згас.

До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом.

— Пах-пах-пах! — кричав, цілячись то в батька, то в матір.

Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні “Галактика”, не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері.

— Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю?

Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що