Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко
— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?
Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.
— Ви знаєте, куди вони поїхали?
— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?
— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.
— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…
На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.
Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.
— Пробачте… Щойно до вас…
— Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.
— Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може…
— То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.
Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.
— А ви розкажіть мені, — тихо мовила Русуля. — І час збіжить для нас набагато швидше.
— Що тобі розказати?
— Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, — ніяково посміхнулася.
— А-а-а, ось ти про що!
Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.
— Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли…
— Що особливості ваших характерів, — продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, — доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?
— Правда, — усміхнувся Верес. — Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.
— Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. — глянула знову з докором. — Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день?
— Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от…
Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.
— Це ваш хлопчик, — сказала упевнено Русуля.
— Звідки знаєш?
— Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.
— То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?
— Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.
Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.
Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:
— Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.
А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”.
— От бачите, все, як я й казала, — мовила Русуля.
А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.
— Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. — Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. — Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.
— У вашої ордер на котру годину?
— Моя народжувала без ордера.
Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.
Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.
Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.
Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:
— Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля.
Потім взяла в Аманіти дитину.
— Аманіто, як ти тут опинилась?
— Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. — В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.
Але Русуля не образилась.
— Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.
Верес підійшов до Рути і поцілував її.
