Дьондюранг - Олександр Костянтинович Тесленко

сиділи похнюплені, час від часу дивилися на головатих центуріан, які стояли нерухомо, мовби неживі.

— Вони сказали, що ніякі хитрощі не допоможуть слугам Мейбомія втекти, — врешті промовив Джин. — Треба їх якось налякати.

— Запитай, хто такі слуги Мейбомія?

— Вони сказали, що слуги Мейбомія — це ми.

— Дуже цікава й вичерпна інформація. Можеш використати її в своїй докторській дисертації.

Джин запустив двигун, і корабель завібрував.

— Я зараз покажу їм, командире, як перетворюється на пару грунт під кораблем. Може, вони щось зрозуміють.

Від роботи анігілятора навсібіч заструменіли потоки розпеченої плазми. Коли Джин вимкнув двигун, всі побачили воронку під кораблем.

— Я їм сказав, що коли запустимося на повну потужність і без фільтрів, та воронка розшириться на сотні метрів.

— А вони що?

— Не відповіли нічого.

— Що ж ти тепер скажеш, Джине?

— Вони мусять зрозуміти… Мусять…

— А коли ні?

— Капітане, вирішувати вам. Але я сам не зніму бічних фільтрів. Кібери відрізняються від людей послідовністю. Я не візьму на себе знищення цих істот. Мене при народженні переконали в тому, що подібні дії — зло, і я того не забув.

— Астрагале, поглянь!

Центуріани заворушилися і почали відходити назад. Головатий у чорному комбінезоні бігав поміж них із зброєю, намагаючись затримати, і кілька центуріан вже лежали мертві. Та раптом його оточили, зчинилася бійка, а коли гурт розступився — центуріанин у чорному лежав поруч із своєю останньою жертвою.

Дехто із головатих квапливо відчепляли кріплення сіті, накинутої на корабель.

— Можемо летіти, — сказав Остуда, але ніхто не відчув від того полегшення.

— До вас звертається один із жителів, — повідомив Джин. — Він каже, що ви можете вийти з корабля і робити все, що вам треба… Він просить пробачення у слуг Мейбомія…

Астрагал з Остудою перезирнулися.

— Нам лишилося десять хвилин, командире. Багато енергії пішло на попередній запуск анігі-лятора.

— Тоді скажи їм, що ми прилетимо через кілька років.

Джин переказав ті слова центуріанам, а за кілька хвилин Центурія вже перетворилася у невелику цятку на екрані.

— Командире, ви не гніваєтесь на Старого Джина? — озвався динамік під куполом. — І чи не шкода вам своєї незакінченої докторської?

Космодослідники розсміялися.

— Вони чекатимуть, командире, на вас… Та не на мене, бо ви демонтуєте мене…

— А ти хочеш ще літати?

— А чому б і ні? Я хочу побачити головатих через кілька років.

Поселили її на сімнадцятому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”, у невеликому номері, що був останнім ліворуч, як іти довгим коридором. Тут традиційно жили біокібери-педагоги.

Вона переступила поріг, ввімкнула оранжеву віолову лампу під стелею, сіла до столу, застеленого вишиваною скатертиною. Перед очима досі ще стояв цех комбінату, той останній конвейєр, на якому вже могла усвідомлювати, що існує. Це було лише кілька годин тому. Над нею стояв заклопотаний майстер Імбрикатус, професійно обмацував ще не вкриті епітеліальною тканиною блоки та системи. Очі сліпив багатоламповий безтіньовий рефлектор. Навколо клопоталися люди, а вона з цікавістю їх роздивлялася. Потім їй звеліли підвестися й показали акуратно складений комплект одягу на підвісній трелі.

Комісія технічного контролю перевірила, як функціонують її системи. Відводили біопотенціали від окремих блоків і записували їх. Нарешті видали технічний паспорт, де було зазначено, що вона, Фоліана, біокібер на макронуклеїнових блоках, викладач хімії в загальноосвітніх закладах, створена на 12-й лінії Інканського виробничого об’єднання біокібернетики 2976 року, призначається на роботу до 32-ї Інканської школи.

Тепер вона сиділа за столом і схвильовано усвідомлювала перші хвилини свого життя.

Вона чула крізь тонкі полідікролові двері кроки біокіберів, що поверталися з роботи. Думала про те, що ось завтра так повернеться і вона. Чула, як по черзі вмикаються генератори біомагнітної підзарядки. Сусіда за стіною деренчливим голосом викликав майстра для поточного ремонту.

На стіні над ліжком лишилось кілька картинок-пейзажів, наклеєних біокібером, що жив у цьому номері до неї. Біля вікна — великий екран телеінформатора, поруч — полички бібліотеки з педагогічною літературою. В кімнаті було тихо й затишно. Але Фоліана ще не відчувала себе вдома.

Вона вийшла на вулицю і пішла сквером під кронами жовто-зелених інканських дерев, дивилася на оранжеву кулю ракети-сонця, що догоряла в небі над штучною планетою. Бачила те все вперше, але нічому не дивувалася, бо знаходила в собі розуміння навколишнього, закладене на комбінаті. Вона чула дитячі голоси і думала, що не може уявити свого існування без цих зворушливих людських створінь — дітей. Вона знала, що це почуття у ній запрограмоване, і від розуміння матеріальності тієї любові вона усміхалася. Хотіла бачити і чути щодня дітей, їхні несподівані запитання і гамірні забави.

Наступного ранку Фоліана несміливо переступила шкільний поріг. Було ще рано.

Щойно запустили чергову ракету-сонце. Ще не прийшов на роботу і шкільний кібер-адміністратор, який мав її зустріти. Безлюдним коридором вона пройшла далі, шукаючи кабінет директора. Нарешті зупинилася перед дверима, оббитими шорстким чорним деном, прочинила їх і побачила, що директор уже сидить за столом.

— Доброго ранку, шановний Кантарелюсе!

— Доброго ранку.

— Я — біокібер Фоліана, викладач хімії. Одержала призначення до вас на роботу.

— Навіть дізналися, як мене звуть, — поблажливо усміхнувся директор.

— Це було не важко.

— Вам сказали моє ім’я