Таємничий острів - Жюль Верн

І справді, інженер мав могутню природну силу, якою можна було скористатися без особливих труднощів, щоб привести в дію підйомник. Для цього досить було збільшити потік у невеликому каналі, відведеному від озера, що постачав водою Гранітний палац. Колоністи розширили порослий травою отвір у верхній частині водостоку, і в канал ринув сильний потік води, надлишок якої водоспадом збігав у колодязь. Під цим водоспадом інженер установив циліндр із лопатями, з’єднав його з зовнішнім колесом, обмотаним дуже міцним канатом, а до нього прив’язав підйомного кошика. Довгою мотузкою, що звисала аж до землі, колоністи могли вмикати і вимикати гідравлічний пристрій, який піднімав великий навантажений кошик до дверей Гранітного палацу.

Сімнадцятого березня, на превелику радість усіх колоністів, підйомник почав працювати. Віднині цей простий пристрій, замінивши примітивну драбину, за якою ніхто й не думав пожалкувати, став піднімати нагору вугілля, харчі та й самих колоністів. Найбільше радів цьому нововведенню Топ, який не міг видряпуватися драбиною так спритно, як дядечко Юп, і не раз Набові й навіть Юпові доводилося нести його на спині, коли вони піднімалися в Гранітний палац.

На той час Сайрес Сміт спробував також виготовити віконне скло і задля цього вирішив скористатися старою гончарною піччю. Це виявилося дуже складною справою, та після багатьох марних спроб усе ж таки пощастило влаштувати склоплавильну майстерню — гуту, з якої вірні інженерові помічники — Гедеон Спілет і Герберт — не виходили кілька днів.

Щоб виготовити скло, треба мати пісок, крейду і соду (вуглекислий або сірчаний натрій). Піску було скільки завгодно на березі моря, крейду колоністи добували із вапняку, соду — з водоростей, сірчану кислоту — із сірчаного колчедану, а з надр добували кам’яне вугілля для нагрівання печі до потрібної температури. Отож Сайрес Сміт мав усе необхідне для виготовлення скла.

Виявилося, що найважче зробити залізну трубку склодува завдовжки п’ять-шість футів, одним кінцем якої набирають розплавлену скляну масу. І тут Пенкрофові спало на думку взяти довгу смугу заліза і, згорнувши її на зразок рушничної цівки, одержати необхідну трубку.

Двадцять восьмого березня затопили піч. Сто частин піску, тридцять п’ять — крейди, сорок — сірчанокислого натрію змішали з двома-трьома частинами вугільного порошку і цю масу поклали в тиглі з вогнетривкої глини. Коли все це розтопилося під впливом високої температури в печі, а точніше, набуло вигляду густої тягучої каші, Сайрес Сміт набрав її трохи трубкою і на заздалегідь приготовленій широкій залізній дошці став перемішувати, надаючи їй зручної для видування форми; потім він простяг трубку Гербертові й запропонував йому подути в неї з другого боку.

— Так, як видувають мильні бульки? — запитав юнак.

— Авжеж, — відповів інженер.

Герберт набрав у груди повітря і, безперервно обертаючи трубку, став сильно, але обережно дути в неї, видуваючи скляного пухиря. До нього додали ще скляної маси, і незабаром утворився скляний пухир діаметром в один фут. Тоді Сайрес Сміт узяв трубку з хлопцевих рук і став розгойдувати її, як маятника; м’який скляний пухир витягся й набрав форми конусоподібного циліндра.

Отож колоністам пощастило видути скляний циліндр із двома напівсферичними поверхнями на кінцях, які легко зрізали гострим ножем, намоченим у холодній воді; так само розрізали циліндр по довжині, знову нагріли і, розм’якшивши скло, поклали його на залізну дошку й розкатали дерев’яною качалкою.

Перша шибка була готова, і варто було повторити п’ятдесят разів ту саму операцію, щоб одержати п’ятдесят шибок. І ось на вікнах Гранітного палацу з’явилися хай і не дуже ясні та прозорі, але все ж таки скляні шибки.

Виготовлення скляного посуду, склянок і пляшок стало для колоністів справжньою розвагою. І хоч би якої форми набрав той чи той предмет, його залюбки використовували в господарстві. Пенкроф і собі попросив дозволу що-небудь видути, і як же він щиро тішився! Щоправда, моряк дув так сильно, що його вироби набирали вкрай химерних форм, і це викликало непідробне його захоплення.

А ще колоністи, вирушивши в експедицію, виявили нове дерево, завдяки якому їхнє харчування стало ще різноманітнішим.

Того дня Сайрес Сміт і Герберт пішли на полювання в ліси Далекого Заходу, на лівий берег річки Вдячності, і, як завжди, хлопець ставив інженерові безліч запитань, а той охоче відповідав на них. Та полювання, як і всяка інша справа, потребує зосередження, інакше успіху не буде. А оскільки Сайрес Сміт не був мисливцем, та й Герберт надто захопився фізикою й хімією, того дня не одне кенгуру, агуті й не одна водосвинка врятувалися від юнакових куль, хоч і були на відстані рушничного пострілу. День уже хилився до вечора, і обидва мисливці, здавалося, змарнували його, коли Герберт несподівано спинився і радісно вигукнув:

— О, пане Сайресе, погляньте на це дерево!

І показав скоріше не на дерево, а на деревце з лускатою корою й листям, помережаним паралельними прожилками.

— Що це за дерево? Воно скидається на невеличку пальму, — сказав Сайрес Сміт.

— Це «cycas revoluta», воно зображене у нашій енциклопедії природничих наук!

— Але на цьому кущі не видно плодів.

— Так, пане Сайресе, — відповів Герберт, — зате у його стовбурі є борошно, природа нам дає його вже змеленим.

— То це хлібне дерево?

— Атож! Хлібне дерево.

— Чудово, синку, — радо мовив інженер. — Поки не вродила пшениця, це справді цінна знахідка. До роботи, і дай Боже, аби ти не помилився!

Герберт таки не помилився. Він розрубав стовбур дерева, що складався з пористої кори і борошнистої серцевини, порослої волокнами, які розділяли концентричні кільця з тієї самої речовини. Крохмаль частково був просякнутий гіркуватим клейким соком, що його неважко вичавити під пресом. Колоністи тепер матимуть високоякісне, дуже поживне борошно, яке колись японськими законами заборонялося вивозити з країни.

Сайрес Сміт і Герберт, старанно обстеживши ту частину лісів Далекого Заходу, де росли сагові пальми, зробили мітки на деревах і поквапилися повернутися до Гранітного палацу, щоб розповісти друзям про своє відкриття.

На другий день колоністи вирушили по борошно, і Пенкроф, дедалі більше захоплюючись островом, запитав інженера:

— Пане Сміт, вам не здається, що на землі є острови, навмисно створені для тих, хто зазнав повітряної або морської аварії?

— Що ви хочете сказати?

— Я питаю, чи є на світі острови, біля яких не страшно зазнати будь-якої аварії, де бідолахи завжди можуть вибратися з біди?

— Може, й бувають, — усміхаючись, відповів інженер.

— Мабуть, таки бувають, пане Сайресе, — не замовкав моряк, — і ясно, що до них належить острів Лінкольна.

До Гранітного палацу колоністи повернулися з багатими ужинками стовбурів сагової пальми. Інженер улаштував прес, вичавив з одержаної маси клейкий сік, змішаний із крохмалистою речовиною, і