Таємничий острів - Жюль Верн

Так, вони часто розмірковували про все це й будували щораз нові плани на майбутнє!

А Сайрес Сміт переважно мовчав, приязно слухаючи товаришів. Іноді якесь Гербертове зауваження або Пенкрофова витівка викликали у нього усмішку, але завжди і всюди він думав про ту незбагненну загадку, таємницю якої досі не міг розгадати!

Розділ IX

Негода. — Гідравлічний підйомник. — Виготовлення віконного скла і посуду. — Хлібне дерево. — Постійне відвідування загону. — Приріст поголів’я в отарі. — Журналістове запитання. — Точні координати острова Лінкольна. — Пенкрофова пропозиція.

З настанням першого березневого тижня погода змінилася. На самому початку березня місяць був уповні; стояла нестерпна спека. Відчувалося, що повітря перенасичене електрикою, — це провіщало тривалі грози й дощі.

І справді, 2 березня загуркотів оглушливий грім. Вітер віяв зі сходу, і град став бити просто в фасад Гранітного палацу — стояв такий гуркіт, ніби по скелі стріляли картеччю. Довелося щільно зачинити двері й віконниці, інакше затопило б усі кімнати.

Побачивши град завбільшки з голубине яйце, Пенкроф зразу ж згадав про поле: йому загрожувала страшна небезпека.

Ні хвилини не зволікаючи, він кинувся до пшеничного лану, де колоски вже підняли зелені голівки, і прикрив його полотнищем від оболонки аеростата, врятувавши майбутній врожай. Морякові добре дісталося від граду, але він не скаржився.

Грозові дощі не стихали протягом цілого тижня; вісім днів блискавки майже невпинно розтинали небо. Гроза йшла за грозою — ледь притишувалось відлуння громів далеко за обрієм, як несамовито накочувався новий грозовий шквал. Криві ламані стріли блискавок раз у раз шматували хмари і побили багато дерев на острові, а серед них і величезну сосну, що здіймалася на узліссі поблизу озера. Дві-три блискавки вдарили у піщаний берег і розплавили пісок, перетворивши його на скло. Натрапивши на «громові стріли», інженер подумав, що можна вставити в вікна товсті й міцні шибки, які витримали б удари вітру і граду та потоки дощу.

Не маючи нагальної роботи надворі, колоністи вирішили скористатись негодою, щоб попрацювати в Гранітному палаці, обладнання якого з дня на день поповнювалось і поліпшувалось. Інженер установив токарний верстат і на ньому виточив деяке кухонне начиння й туалетні речі, особливо ґудзики, брак яких дуже відчували всі колоністи. Змайстрували вони і козли для зброї, яку тримали у зразковому стані, наробили шаф і полиць. Колоністи пиляли, стругали, шліфували, обточували, і, поки стояла негода, у відповідь на оглушливий гуркіт грому лунав виск і скреготіння знарядь праці та фуркотіння верстата.

Не забули й про дядечка Юпа: поряд із головним складом йому виділили окрему кімнатку, що нагадувала каюту з підвісним ліжком, застеленим свіжою підстілкою, — там йому було дуже затишно.

— От молодчина наш Юп, — часто казав Пенкроф. — Ні тобі сварок із ним, ні суперечок, — лихого слова не почуєш від нього! А який служник, Набе, який служник!

— Мій учень, — гордо відказував Наб. — Скоро хазяйнуватиме не гірше за мене!

— Краще за тебе, — сміючись, кепкував з нього моряк. — Бо ти, Набе, забагато балакаєш, а він мовчить та на вус мотає!

Нічого й казати: Юн опанував свої обов’язки бездоганно. Він вибивав одяг, крутив рожен, підмітав кімнати, прислуговував за столом, складав дрова і — що найбільше тішило Пенкрофа — щодня перед сном загортав ковдрою шановного моряка.

Здоров’я у всіх членів колонії — двоногих і дворуких, четвероруких і четвероногих — було дай Боже кожному! Свіже повітря, здоровий помірний клімат, фізична і розумова праця… Вони й гадки не мали про якісь там хвороби!

Справді, всі почували себе чудово. Герберт за рік виріс на цілих два дюйми. Його обличчя мужнішало, ставало строгішим, і все свідчило, що з нього виросте гарний чоловік, сильний фізично й морально. До речі, як тільки у хлопця з’явився час, вільний від фізичної праці, він залюбки брався до навчання: перечитував книжки, знайдені в ящику, а крім практичних занять, безпосередньо пов’язаних із життям на острові, він мав іще двох добрих учителів — інженера в царині різноманітних наук і журналіста в царині іноземних мов, — котрі охоче допомагали йому поповнювати освіту.

Інженер перейнявся нездоланним прагненням передати юнакові все, що знав сам, навчити його і словом, і власним прикладом, а Герберт, як губка, вбирав уроки Сайреса Сміта.

«Якщо я помру, — думав Сайрес Сміт, — він у всьому замінить мене!»

Буря вщухла 9 березня, але небо так і не очистилося від хмар до кінця цього останнього літнього місяця. Повітря через потужні електричні розряди ніяк не могло відновити своєї попередньої чистоти, раз у раз ішов дощ, над землею котилися тумани, і за цілий місяць видалося тільки три чи чотири погожих дні, що сприяли різноманітним походам.

На ту пору самка онагра привела чудове здорове лошатко — теж самку. Водночас у загоні росло поголів’я муфлонів, у сараях мекало кілька маленьких ягнят на превелику радість Наба і Герберта, кожен з яких мав улюбленців серед новонароджених.

Колоністи спробували приручити й пекарі, і та спроба чудово вдалася. Поблизу пташника збудували хлів, і незабаром там з’явилися поросята, котрі щосили намагалися якнайшвидше зробитися свійськими, тобто що не день жирнішали завдяки Набовому доглядові та добрим харчам. Дядечкові Юпу доручили щоденно носити їм їжу — помиї, недоїдки тощо, й він сумлінно виконував і ці обов’язки. Щоправда, він часом трохи необережно жартував зі своїми невеликими підопічними, смикаючи їх за хвости, але робив те без лихих намірів, — просто їхні закручені хвостики тішили його, як дитину тішить іграшка, а вдача в нього була зовсім дитячою.

Одного з тих березневих днів Пенкроф, розмовляючи з інженером, нагадав йому про обіцянку, взятися за виконання якої той і досі не мав часу.

— Колись ви балакали про такий пристрій, що замінить нам довгі драбини до Гранітного палацу, пане Сайресе, — сказав він. — Чи не могли б ви як-небудь усе ж таки зробити його?

— Ви маєте на увазі щось подібне до ліфта? — запитав Сайрес Сміт.

— Назвемо це ліфтом, коли вам так хочеться, — відповів моряк. — Зрештою, назва не має ніякого значення, аби тільки нам стало легше підніматися додому.

— У цьому немає нічого складного, Пенкрофе, тільки чи буде нам із нього користь?

— Звісно, буде, пане Сайресе. Усе необхідне ми маємо, тепер настав час подумати і про деякі зручності. Для людей такий підйомник, коли ви хочете знати, — розкіш, а для вантажів — необхідність! Не дуже воно весело й зручно Дертися довгою драбиною, коли за спиною важка ноша!

— Гаразд, Пенкрофе, спробуємо вам догодити, — відповів Сайрес Сміт.

— Але ж у вас немає машини.

— А ми її зробимо!

— Парову?

— Ні,