Відродження-4 - Кулик Степан

— Так одразу й не придумаю… — мимоволі потягнувся до потилиці. — Може, спершу дівчину запитаєте? А я ще поміркую тим часом.

— Чого мені її питати? — на обличчі мага з'явився такий вираз, ніби він плечима знизав. — Ваші долі настільки тісно переплетені, що я вас як одне ціле сприймаю. Куди ти — туди і вона. Дивно навіть... Не в кожній родині таке єднання буває. Хочеш пораду? Одружися з нею... Не пошкодуєш. Розумна, гарна, вірна… Як на мене, навіть занадто.

— Гей! — обурилася Сашка. — А нічого, що я стою тут і все чую?

— Нічого… — ледь помітно посміхнувся Архимаг. — Хіба я неправду сказав? Якщо так, то зараз же вибачуся.

— Ну… — зніяковіла Сашка. — Ні… Але…

— То навіщо гратися словами і дарма час витрачати? — пирхнув Архимаг. — Любите ви, люди, все ускладнювати… Замість того, щоб швидко ухвалювати прості та вірні рішення. Живете так, начебто у вас ціла вічність попереду. А насправді… озирнутися не встигнете, як... Втім, це розмова не на п'ять хвилин, а в мене, як уже було сказано, справді немає часу. Тож, вибачте. Ну, то що? — обличчя повернулося на мій бік? — Надумав?

— Ммм... — ризикувати не хотілося, але і шанс упускати не варто. Зрештою, хто не ризикує, той шампанське не п’є. Вийде — добре. Ні, все одно щось придумаю. Тільки згодом. — Скажіть… А чи правда, що маги свої вежі ставлять над Джерелом Сили?

— Ні…

— Шкода… — зітхнув я. Не вгадав.

— Ти не дослухав, — скривилося обличчя. — Маги нічого не ставлять. Джерело само вирощує вежу… Вежа — це не просто житло. Це набагато більше... Непосвяченому важко пояснити двома словами. Якщо простіше, то Джерело за допомогою неї насичується. Поглинає енергію з іоносфери, коли своєї не вистачає і — стравлює надлишки, коли її накопичується забагато. Примітивне, звісно, ​​порівняння... — обличчя Архимага знову насупилося. — Але точніше формулювання цього процесу потребує набагато глибших знань. У того, хто запитує. Хоча… якби вони були у вас, то й питання б не виникло.

— Дякую. Мені й цього достатньо, — задоволена усмішка сама ковзнула на губи. Ні, не схибив — правильно розрахував. — Ось тепер я й бажання можу загадати.

— Говори.

— Чи можна на нього глянути? Хоч одним оком?

— На кого? — здивувався маг.

— На Джерело.

— Гм… Дивне бажання…

— Чому? — знизав я плечима. — Просто, навряд чи ще колись такий шанс випаде. Як вважаєте, багато у світі людей… ну, крім магів, хто може похвалитися, що бачили Джерело Сили?

— Знову цікавість? — гмикнув Архимаг. — Гм... Дивна у вас компанія. Інші спитали б, де скарб захований або ще що корисного дізнатися спробували. А ви… Утім, у кожного свої таргани. Чому ні? Злазь із коня. І ти, красуне, теж…

— Навіщо?

— Не верхи ж мені вас у підземелля до Джерела відправляти? — пирхнув маг. — І встаньте ближче одне до одного. А ще краще обійміться. Вам приємно, а мені зручніше.

Зіскочив на землю, допоміг зійти Сашці, потім обійняв дівчину, притискаючи до грудей. Добре, що маг сам запропонував. Без неї я не пішов би. Тут він вгадав — долі наші нероздільні.

— Готові?

— Наче так… — відповів за обох.

— Заплющте очі… Раз… Два… Три… — світ трохи хитнувся, наче ми стояли не на дорозі, а в човні. — Все. Дивіться... Маєте п'ять хвилин. Руками нічого не чіпати, бо можете без них залишитися. Прилаштовувати назад довго і виснажливо. І я не жартую.

Обережно розплющив одне око, і відразу замружився ще дужче. Оскільки прямо переді мною сліпуче виблискував потік полум'я. Яскравіший за сонце. Аж сльози виступили.

— Ой! — коротко та ємно прокоментувала Сашка.

Розуміючи, що від прямого погляду на Джерело можна банально засліпнути, я спершу повернувся до нього спиною, прикрив очі долонею і тільки після цього ледь розплющив одне око. На протилежний бік можна було дивитися не морщачись.

Справді підвал. У кожному разі, хоч і досить просторе, але повністю закрите приміщення, залите яскравим світлом. Ледве вловимого золотистого відтінку. Ні вікон, ні дверей. Такий собі короб з кам'яних стін. Обережно повертаю голову і, з-під прикритих до крихітної щілинки повік, озираюсь.

Джерело не висить у повітрі. У центрі кімнати невеликий постамент, що завершується чимось на кшталт чаші. І над нею, як над свічкою, тремтить і переливається пелюстка яскравого полум'я. Причому, незважаючи на те, що ми стоїмо від нього буквально за кілька метрів, жар від полум'я не відчувається. Тільки волосся на голові злегка ворушиться, незважаючи на те, що ні найменшого руху повітря в кімнаті не відчувається.

— Ну, привіт… ціль номер один…

Відкриваю інвентар. В окремому осередку лежить дюжина чи то перлин, чи каменів. Розмір з велику квасолю. Навіть не віриться, що лише однієї такої штуковини достатньо, щоб нейтралізувати настільки потужне Джерело. Але, Спостерігачам краще знати. Зрештою, у них за плечима не одне тисячоліття розвитку науки та техніки. Дістаю одну «горошину». Підходжу ближче.

Полум'я і справді холодне. Не обпалює. Обережно простягаю руку і кидаю «поглинач» у чашу на постаменті. Готовий до всього, мимоволі заплющуюсь… але, нічого не відбувається. Полум'я Джерела ніяк не реагує на появу стороннього тіла. Натомість перед очима вискакує текст: