Відродження-4 - Кулик Степан

— Я чогось не зрозумію? Ми так і гратимемо в мовчанку, чи хтось мені все ж таки пояснить, що тут відбувається?

Я б і не проти, але губи, як і раніше, не підкорялися. Як і язик. Тож вдалося лише невиразно гмикнути.

— А, ну так…

Почулося ще одне клацання пальців, після чого оніміння зникло.

— Радий вітати вас, пане маг. Як ви вірно зауважили, цей обоз, вірніше — вантаж ваш. Ми, лише охорона. А цей пан, — кивок у бік «купця», — хотів його перехопити. Хто він і навіщо це робив — не знаю.

— Ось як? І хто ж це такий сміливий, що вирішив втрутитися у мої дослідження?

Обличчя підлетіло ближче до завмерлого «лже-Гуго», якийсь час вдивлялося в нього, потім тихо гмикнуло, наче Архимаг здивовано знизав плечима. Ще одне клацання, і на дорогу обсипалася лише купка праху.

— Дилетанти… — обличчя гидливо скривилося, наче побачило щось нікудишнє. — Ні розуму, ні знань, а туди ж… Гаразд, пес із ними. Якщо не забуду, порушу це питання на річному симпозіумі. А вам — дякую.

Тепер Архимаг дивився на мене.

— За пильність і кмітливість. Не знаю, яку саме плату мій агент обіцяв вам, але можете не сумніватися, отримаєте все сповна. А у вигляді премії, за своєчасне та точне виконання контракту, дозволяю попросити виконати одне ваше бажання. У межах розумного, звісно. Трон Імперії або дочку Імператора рекомендую не замовляти.

Архимаг тихенько засміявся. Начебто натякаючи, що й озвучене йому цілком під силу. Ось тільки для виконання такого бажання потрібно докласти трохи більше зусиль, ніж охорона обозу.

— Отже? Я чекаю? Не тягніть... Довіртеся інстинкту. Найпотаємніше завжди лежить на поверхні. Та й у мене не надто багато часу. Ось ти, лицарю... — подивився на сера Такса. — Чого бажаєш?

— Еее… — пожував губами той. — Мені б хотілося дізнатися, заради чого ми ризикували своїми головами? Що за таємничий вантаж охороняли?

— Серйозно? — Здивування мага було цілковитим. — Це справді твоє найбільше бажання?

— Чому ні? — знизав плечима лицар. — Все що мені потрібно — кінь, зброя, обладунки — я маю. Гроші водяться. Хороша компанія також. Весь світ і життя попереду. Залишилося лише задовольнити цікавість.

— Гм… Логічно, — погодився Архимаг. — Мандрівним лицарем може стати лише той, кому цікавість, як шило в… гм… гаразд.

Обличчя ковзнуло до голови сера Такса, зависло над його вухом і щось тихенько прошепотіло.

— Ух ти! Неймовірно! Якщо комусь розповісти…

— Сподіваюся, що це таємниця нагадувати не треба? — насупилося обличчя.

— Ні-ні… — притис руку до грудей лицар. — Це лише говориться так.

— Сподіваюся… А ви, хлопці? Також хочете дізнатися секрет? — обличчя повернулося до найманців.

— О, ні... — відповів за обох Берт. — Нам би щось простіше. У таверні зайвий вечір посидіти, дівку на сіновалі пом'яти. Та й гаразд…

— Ну, дівку самі собі знайдете, — пирхнув Архимаг. — А з таверною допоможу… Тримайте. І ні в чому собі не відмовляйте.

Клацання пальців, і перед найманцями з'явилося по маленькому, але досить пухкому гаманцю.

— Ну, а у вас, мілорде, які побажання? — обличчя підлетіло ближче. — Кажіть…