Кам’яне яйце - Олександр Костянтинович Тесленко

вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — І знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав,