Війна світів - Герберт Уеллс

Я знову почав думати, яким би чином утекти з цього острова. Підвівшись, я взяв лампу і пішов до комори вибрати кілька барилець, що там якось бачив. У коморі мене зацікавили бляшанки з сухарями, і одну з них я відкрив. Раптом привиділась мені ззаду якась червона постать. Я хутко оглянувся.

Двір позад мене був помережаний смугами місяця і чорними тінями. На купі дров і хмизу лежав Моро поряд зі своїми останніми жертвами. Здавалося, що вони схопилися в останньому мстивому поєдинку. Його рани були чорні, як сама ніч, а на піску темніли плями крові. Тоді я побачив, не розуміючи, від чого це, — якісь миготливі червоні відблиски, що танцювали на протилежній стіні. Я подумав, що це відбивається світло моєї лампи, і знову заходився оглядати їстівні припаси в коморі. Я копався там, відкладаючи то те, то це, щоб уранці віднести до човна. Порався я мляво, наскільки це можливо людині з однією рукою, а час линув швидко. Невдовзі почало світати.

Співи на березі стихли, тільки було чути якийсь галас, потім вони почалися знову, і несподівано зчинилася метушня. Я почув крик: “Ще, давай ще!” А тоді інші вигуки, так наче там сварилися, і раптом пролунав чийсь пронизливий зойк. Тепер звуки були вже зовсім інші, й це не могло не привернути моєї уваги. Я вийшов у двір і став прислухатись. Аж ось, неначе блиск меча, розітнув цю метушню револьверний постріл.

Я швидко перебіг через свою кімнату до маленьких дверей. У цю мить у коморі полетіло на підлогу кілька ящиків і, мабуть, розбилися; задзенькотіло скло. Я відчинив двері й виглянув назовні.

Далеко на березі, біля повітки для човнів, палало багаття, і цілі снопи іскор здіймалися у небо, що тільки-тільки починало світлішати. Навколо вогнища темним клубком юрмились якісь постаті. Я почув, як гукав мене Монтгомері, і мерщій кинувся з револьвером у руці до багаття. Біля землі щось рожево спалахнуло, — то вистрілив Монтгомері. Він лежав долі. Я закричав щосили й вистрілив угору.

Потім хтось вигукнув: “Володарю!” Чорний клубок розпався на окремі постаті, вогонь ще раз спалахнув і погас. Коли я наблизився, юрба тварино-людей панічно кинулася берегом урозтіч.

Я був дуже збентежений і, коли вони розбігалися, стріляв їм у спини, аж доки вся їхня зграя не зникла в кущах. Потім повернув до чорних постатей на піску.

Монтгомері лежав горілиць, а на нього навалилася ота сіра волохата потвора. Вона була мертва, але й досі стискала гачкуватими пазурами горло Монтгомері. Поряд зовсім нерухомо лежав Млінг. У нього була наскрізь прокушена шия, а в руці стирчала шийка пляшки від коньяку. Ще двоє тварино-людей лежало біля вогню; один був непорушний, другий же, важко дихаючи, коли-не-коли повільно підводив голову, а тоді знову її опускав.

Я вхопив сіру потвору й стягнув з тіла Монтгомері; пазури її тим часом чіплялися за мою одіж.

Обличчя Монтгомері почорніло, і сам він ледве дихав. Я покропив йому лице морською водою, а під голову підклав свою куртку. Млінг був мертвий. Одне поранене створіння, — людино-вовк із сірим бородатим лицем, — лежало передньою частиною тулуба на ще не догорілій колоді. Бідолашна тварина була так скалічена, що я з жалощів тут-таки пристрелив її. Другим створінням була бико-людина, закутана в біле. Вона також була мертва. Більше нікого з тваринного люду не було на березі.

Я знову підійшов до Монтгомері і, кленучи свою необізнаність із медициною, став біля нього на коліна.

Недалеко від мене згасало багаття, — ще виднілися обвуглені кінці перегорілих посередині колод упереміш із попелом від хмизу. Мене здивувало — де б ото Монтгомері міг знайти таких дров? Я помітив, що вже світає. Небо пояснішало, місяць на заході став блідіший і прозоріший у чистій блакиті ранку. На сході небо палало багрянцем.

Тоді я почув, як щось позад мене падає й тріщить. Оглянувшись, я скрикнув з жаху й схопився на ноги. Над загорожею валували великі безладні клуби чорного диму, і крізь їх зловісну темінь пробивалось криваво-червоне полум’я з покритого тростиною даху. Я бачив, як звивисті вогняні язики повзли схилом покрівлі. Сніп вогню вирвався з моєї кімнати. Я тут же збагнув, що сталося. Мені пригадався дзенькіт скла: кидаючись на допомогу Монтгомері, я, певне, повалив купу ящиків і розбив лампу.

Неможливість урятувати будь-що з речей, залишених у загорожі, була цілком очевидна. Я знову подумки вернувся до плану своєї втечі і, швидко обернувшись, глянув у напрямі човнів, що були на березі. Але човни зникли! Біля мене на піску лежали дві сокири, довкола валялися тріски та уламки дощок, а темне згарище диміло у світанковій імлі. Це він спалив човни, щоб помститися мені й не дати мені змоги повернутися до людей!

Мене аж затрусило від люті. Я ладен був розвалити йому голову, цьому дурневі, що безпорадно лежав біля моїх ніг. Несподівано його рука ворухнулась, але дуже мляво, і таку жалість пробудило це в мені, що гнів мій одразу зник. Монтгомері застогнав і на мить розплющив очі.

Я став навколішки й легенько підвів йому голову. Він знову розплющив очі, мовчки втупившись у світанок. А тоді зустрів мене поглядом, і повіки його опустилися.

— Шкода… — насилу промовив він. Здавалося, він щось думав. — Усе, — пробурмотів він. — Настав край цьому безглуздому всесвітові. Яка суєта…

Я напружив слух. Голова його безсило схилилася набік. Я подумав, що кілька крапель питної води оживили б його, та напохваті не було